Розділ 1. Пропозиція, від якої пристойні жінки відмовляються

Ярина встигла подумки звільнити себе тричі, перш ніж годинник на стіні показав одинадцяту.

Першого разу — коли кавомашина в її крихітному офісі виплюнула замість еспресо щось схоже на болотяну воду.

Другого — коли кур’єр привіз коробку з друкованими запрошеннями для клієнтки, яка ще вчора скасувала весілля, бо наречений «емоційно не готовий до відповідальності». Ярина не знала, до якої саме відповідальності не був готовий чоловік сорока двох років із трьома квартирами, мамою у вайбері й собакою, але грошей за макети їй уже ніхто не повертав.

Третього — коли на пошту прийшов лист від банку.

Вона відкрила його, подивилася на суму мінімального платежу й відчула, як у грудях тихо клацнуло. Не серце — калькулятор. Той самий внутрішній калькулятор, який останні пів року працював без вихідних.

— Чудово, — сказала Ярина порожньому офісу. — Може, ще хтось сьогодні прийде й запропонує мені продати душу? Бажано за передоплатою.

Двері відчинилися за секунду.

На порозі стояв чоловік у темному пальті, яке не мало права виглядати так добре після березневого дощу. Високий, зібраний, без парасольки й жодної видимої краплі паніки. Такі люди, на думку Ярини, не заходять випадково у підвальні офіси event-агенцій. Вони або купують будівлю, або когось звільняють.

— Ярина Гнатюк? — уточнив він.

— Залежить від того, кому я винна.

Його погляд ковзнув по її столу: рахунки, ноутбук із тріщиною на кришці, чашка з написом «Весілля не горять, їх підпалюють родичі». На губах чоловіка з’явилася ледь помітна усмішка.

— Мені — поки що ні.

— Тоді проходьте. У мене рідкісний вільний слот між нервовим зривом і ще одним нервовим зривом.

Він зайшов, зачинив двері й поставив на стілець шкіряний портфель. Не сів. Оцінив простір так, ніби йому потрібно було не замовити послугу, а визначити, чи витримає кімната землетрус.

— Максим Яворський, — представився він.

Ім’я вдарило не відразу. Спершу воно просто впало між ними, важке й блискуче. А потім у пам’яті Ярини спливли статті, бізнес-новини, фотографії біля відреставрованих готелів, інтерв’ю без усмішок. Яворські володіли мережею заміських комплексів і старим родинним готелем «Сапфір», де через два тижні мало відбутися одне з найдорожчих весіль сезону.

Весілля, концепцію якого в Ярини вкрали.

— Мені вже цікаво, — сказала вона, хоча цікаво їй стало надто сильно. — Ви прийшли повернути мені авторські права на чужі квіткові арки чи просто подивитися, як виглядає малий бізнес перед смертю?

Максим не здивувався. Це трохи зіпсувало їй задоволення.

— Я знаю про вашу ситуацію з Русланом Ковачем.

Ім’я колишнього партнера вона навчилася чути без здригання. Майже. Руслан забрав їхню спільну клієнтську базу, частину команди, доступ до рекламного кабінету й кілька її ідей, включно з весіллям Софії Мельник та Ореста Яворського. Залишив Ярині офіс, кредити, три кактуси й репутацію жінки, яка «емоційно відреагувала на робочий конфлікт».

— Тоді ви знаєте, що я не займаюся цим весіллям.

— Саме тому я тут.

— Це рідкісний вступ до нормального замовлення.

Максим нарешті сів. Спина рівна, руки спокійні, погляд уважний. Жодної зайвої метушні. Від таких чоловіків у кіно героїні втрачають голову. У житті з такими краще перечитувати все, що написано дрібним шрифтом.

— Мені потрібна ваша професійна допомога на три дні.

— Як кризової менеджерки?

— Частково.

— Як організаторки?

— Не зовсім.

— Як людини, яка може випадково впустити торт на Руслана Ковача?

Цього разу він усміхнувся виразніше.

— Це буде бонусом, але не основним завданням.

Ярина відкинулася на спинку крісла.

— Кажіть уже, Максиме Яворський. Я сьогодні бачила банківський лист, мене складно налякати.

Він подивився їй просто в очі.

— Мені потрібна дружина.

Пауза вийшла красива, майже театральна. І немов на замовлення, десь над ними загуділа труба, кавомашина ображено клацнула, а на телефон Ярини впало повідомлення від мами: «Ти їла?»

Ярина повільно поклала руки на стіл.

— У нас, здається, різні уявлення про послуги event-агенції.

— Не справжня дружина.

— Уже легше. Бо я сьогодні без білої сукні.

— Фіктивна. На час весілля мого брата.

— А от тепер знову не легше.

Максим не відвів погляду. Він говорив так, ніби пропонував їй підписати контракт на оформлення залу, а не зіграти головну роль у сімейному цирку з бюджетом невеликого житлового комплексу.

— Мені потрібно приїхати на весілля з дружиною. Не з дівчиною, не з подругою, не з випадковою супутницею. Саме з дружиною. Розумною, стриманою, переконливою. Людиною, яка не зламається на першій родинній вечері й не поставить зайвих питань.

— Ви щойно описали адвокатку на допиті.

— Я думав про вас.

— Дуже романтично. Я майже розчулена.

— Я заплачу.

— А я відмовлюся.

— Сума висока.

— Я все одно відмовлюся, просто з більшим жалем.

Він дістав із портфеля тонку папку й поклав перед нею. На першій сторінці була цифра.

Ярина подивилася.

Потім ще раз.

Потім підняла погляд на Максима.

— Ви хочете, щоб я зображала вашу дружину чи купила собі невелику область?

— Три дні роботи. П’ятниця, субота, неділя. Повна присутність на сімейних заходах. Конфіденційність. Після завершення — ми розходимося.

Внутрішній калькулятор Ярини почав стрибати, як п’яний тамада. Ця сума закривала банківський платіж, борг за оренду офісу й давала їй час не погоджуватися на принизливі підряди від знайомих Руслана.

А ще це весілля. Те саме весілля. Там буде Руслан. Там буде її концепція: вечірнє світло, дзеркальні доріжки, орхідеї в прозорому склі, камерний обряд біля старої оранжереї. Її ідея, яку він тепер продавав як свою.

— Чому саме я? — запитала вона.