4

Віда повертається досить швидко, але я все ж таки розумію, що вона з кимось поговорила. Може, звичайно, і сама заспокоїлася, поки бігала туди-сюди, але колишнього страху вже немає, а в рухах знову проковзує зверхність.

Сиджу на дивані й спостерігаю як вона виставляє чайник, чашку та цукорницю.

- Ти голодна.

– Ні.

Тепер вистачає одного погляду, і дівчина опускає очі:

- Ні, Ваша Високість.

- Ти не зрозуміла мене, Відо, - сама наливаю собі чай, аристократично беру філіжанку і знову відкидаюся на спинку: - Це було не питання. Ти голодна. Сідай і їж.

- Але я не смію, - скидає на мене погляд. Страх повернувся на колишнє місце. Усміхаюся:

- Це наказ.

Служниця блідне, повільно підходить до столу, збирається сісти на крісло, але я цокаю язиком:

- Ні, Відо, ти не в тому положенні, щоб сидіти навпроти мене. Сідай на підлогу.

- На підлогу? - голос дівчини зовсім охрип.

- Знову щось зі слухом? - ласкаво перепитую. Віда злякано ковтає, але все ж таки опускається перед столом на коліна, невпевнено дивиться на злощасний салат, кидає на мене погляд, але натикається все на ту ж милу посмішку. - Їж.

- Ваша Високість, але…

- Тобі доведеться з'їсти все, інакше тебе виставлять із палацу, - похитую ніжкою і спостерігаю як Віда обережно підступається до мого сніданку. Мені потрібні сили, а з подібними прийомами їжі скоро почну непритомніти. Напевно, мені доведеться навідатись на кухню. Чай теж жахливий. Мені вистачає одного ковтка, щоб відставити чашку.

- Де мій чоловік? - запитую, поки Віда давиться салатом.

– Він ще не повернувся.

- А куди він поїхав?

Віда знову забувається і кидає на мене погляд як на душевнохвору. Хижко примружуюсь, і дівчина знову дивиться в тарілку:

- Він уже шостий тиждень на північному кордоні. Його туди майже одразу після війни відправив імператор.

Навіть дихати забуваю від цієї новини. Чомусь стає раптом набагато спокійніше. Велізара не було у столиці. Може, він не знав, що зі мною сталося? Може він не причетний?

Але все руйнується об холодне усвідомлення: за стільки років сліпими могли залишитися тільки такі дурні та віддані пси корони, як я та мій батько. Хоч тато все ж таки докопався до істини, за що й поплатився життям. Мене чекала та сама доля, але на рік пізніше.

- Як я зазвичай проводжу день?

Погляд Види падає на мене лише на мить, і вона відразу опускає голову. Але я чудово розумію її розгубленість та здивування, хоч нічого не збираюся пояснювати.

- Ви частіше проводите час у своїй кімнаті, Ваша Високість. Іноді відвідуєте чаювання, на які вас запрошують придворні пані та дружини аристократів.

- У кронпринцеси повинні бути обов'язки з управління палацом, - хмурюся, витрушуючи з пам'яті все, що мені доступно. - Імператриця померла, її обов'язки мали перейти мені.

- У вас слабке здоров'я, Ваша Високість, - мимрить Віда. - Палатою Великої Ради було ухвалено рішення не навантажувати вас цими обов'язками.

- Дуже цікаво, - стукаю пальчиками по підборідді та дивлюся у вікно. Воно велике та чисте, а за склом видніється палацовий сад, квітучі дерева, безкрає небо. У пам'яті тут же повстає віконце тюремної камери розміром в одну цеглину. Проганяю спогади, відвертаюся: - З'їла? Молодець, Відо. А тепер запам'ятай: я дуже хочу стати зразковою кронпринцесою, а для цього мені треба зміцнити здоров'я та добре харчуватися. Тому ти приноситимеш мені тільки свіжу та якісну їжу, інакше давитимешся нею сама. А тепер іди на кухню і принеси мені нормальний сніданок. І не змушуй мене постійно тобі погрожувати. Просто пам'ятай, що моє терпіння може луснути й ти поїдеш мити посуд у публічний будинок. Запам'ятала?

Другий принесений сніданок виявився свіжим теплим та смачним. Мені залишалося тільки вразитися з того, що не можна було принести такий одразу.

Лежу у ванній і задумливо перебираю біле волосся. Мокрим воно нагадує блиск перлин. Дивне відчуття. Я завжди була смаглявою чорноокою брюнеткою. Наче втілена Темрява, а зараз я здаюся собі сонячним зайчиком.

Оракул казала, що Аріадна обдарована сильною магією світла, вона безгрішна, безневинна і майже свята. Але в її тілі з'являюся я і що тепер буде?

- Де всі мої вбрання, Відо? - не втрачаю надії, що в Аріадни було не все так погано, як здається на перший погляд. Дівчина знизує плечима:

- Все в гардеробній, Ваша Високість, ви хочете кудись вийти? Сьогодні у вас не призначено жодних справ.

Щільно стискаю губи та прикриваю очі. Це вже явно переходить усі межі! Зіпсована їжа, обмеження обов'язків, ще й повна ізоляція в кімнаті? Ось таку долю підготував для дружини Велізар? Я навіть рада, що ніколи не могла б стати принцесою.

- Запроси до мене кравців, - наказую, не розплющуючи очі. Тіло приємно огортає тепла вода. Як же я сумувала за цими відчуттями у своїй камері!

Запах ароматичних масел наповнює кімнату. Повітря вологе і важке, на обличчі виступає піт.

Голос Віди:

- На який день?

- Зараз. Клич негайно.

Мені потрібна броня! Адже я збираюся вийти у світ.

Віда тікає, а я продовжую ніжитися в воді, що повільно остигає, в твердому намірі не вилазити з її обіймів поки зуби не почнуть стукати від холоду.

Але втілити у життя цей задум не вдається.

– Імператорський кравець передав, що до нього треба записуватись заздалегідь. Зараз у нього багато замовлень, але він готовий виділити вам час наступного тижня.

Декілька хвилин просто дивлюся в стелю. Навколо мене все красиво: чудовий інтер'єр ванної кімнати, дорогі пахучі гелі, імператорський палац, за вікнами велична столиця – місто з багатовіковою історією. Але все псують люди. Як можна поводитися так огидно з кронпринцесою?

Колись я вірно служила імператору та Палаті, а в душі мріяла потрапити на місце Аріадни.

Моя мрія збулася, і тепер я не заздрю ​​тим, хто замішаний у всьому, що відбувається, не тільки з Аріадною, але і з Наллою.

Встаю і крокую з ванни. На підлогу стікає вода із мандариновим запахом. Віда вже поводиться спритніше: підскакує до мене і подає рушник.