Епілог. Через пів року

Кредит Андрій закрив 14 березня, за 2 тижні до строку. Він не став нікому дзвонити і нічого святкувати. Просто вийшов із банку на Хрещатику, постояв хвилину на тротуарі під першим весняним сонцем, а потім написав Марті одне слово: "Все".

Вона відповіла за 4 секунди. Він знав це точно, бо весь цей час не відводив очей від екрана. Відповідь складалась з одного емодзі, кавової чашки, і він чомусь довго на неї дивився, стоячи посеред Хрещатика і заважаючи перехожим.

Бабусина квартира на Лук'янівці залишилась його. П'ятий поверх без ліфта, одна кімната, балкон, з якого видно дахи і, якщо висунутися, шматочок Кирилівської церкви. Колись Андрій переїхав сюди, бо більше не було куди. Тепер він вперше за довгий час відчув, що живе тут, бо хоче.

Щомісячних переглядів звітності на червень набралось уже 5. Вони проходили в маленькому скляному кабінеті в цеху, щомісяця до 10 числа, як записано в угоді. Фінансовий директор, стриманий чоловік на ім'я Максим, розкладав на столі таблиці, Андрій пояснював, а Марта питала. Питала вона багато, прискіпливо і з кожним місяцем дедалі влучніше. У квітні вона вперше сама помітила помилку в розрахунку собівартості, і Максим, почервонівши, визнав, що переплутав курс. Андрій потім сказав, що пишається нею. Марта відповіла, що це найкращий комплімент, який вона чула за останні 10 років, і вона не жартувала.

Лише одного разу Андрій спізнився на перегляд на 40 хвилин. Він примчав захеканий, з тортом з кондитерської на розі, і пояснив, що стояв у заторі на мосту. Марта демонстративно відкрила угоду на пункті про наслідки невиконання і прочитала вголос, що аудитора можна найняти лише після 2 пропусків поспіль. Потім сказала, що торт зараховується як поважна причина. Максим так і не зрозумів, чому вони обоє сміялися.

Заявку на торговельну марку "Зерно" Інна подала ще в лютому. Свідоцтва ще не було, бо в Україні це займає довше, ніж хотілося б. Але Інна щотижня перевіряла статус заявки і щоразу надсилала Марті скріншот із коментарем "ще не зареєстрували, але я стежу". Марта підозрювала, що подруга робить це вже не заради марки, а щоб мати привід писати.

Олена Бойко обсмажувала своє зерно в цеху на Куренівці щовівторка і щочетверга, а в решту днів ростер працював на "Зерно". Спершу Марта хвилювалась, що доведеться ділити цех, наче квартиру з сусідкою. Але виявилось, що Олена приносить у цех одеську звичку годувати всіх, хто трапиться на шляху, і за 2 місяці бариста з усіх трьох кав'ярень знали напам'ять її рецепт пиріжків з вишнями.

Тарас став головним тренером бариста. Тепер він сам навчав новачків відчувати смородину в кенійській каві, і Марта якось почула, як він пояснює молодій дівчині: "Спочатку кислинка. Потім шоколад. А в кінці, якщо дати трохи охолонути, дім". Дівчина здивовано перепитала, що значить "дім". Тарас подумав і сказав: "Скуштуєш кілька разів, зрозумієш".

У травні сталась ще одна річ, про яку Марта ніколи б не подумала пів року тому.

На офіційну пошту "Зерна" прийшов лист від мережі кав'ярень. Тієї самої. Руслан Гребенюк у мережі більше не працював: його партнери, ті самі невидимі партнери, на яких він так любив посилатися, в березні його звільнили. Кажуть, за надто агресивні методи переговорів, які відлякали кількох перспективних продавців. Лист підписала нова директорка з закупівель. Вона писала, що в мережі давно чули про якість обсмажування в "Зерні", і питала, чи не зацікавлені власники в постачанні зерна для кількох їхніх кав'ярень.

Андрій переслав лист Марті з одним рядком: "Віра знала".

Марта відповіла: "Двері коштують нічого".

Переговори тривали 3 тижні і закінчились контрактом на постачання, вигіднішим, ніж вони обоє очікували. На підписанні ніхто не замовляв тартар.

У середині червня, у суботу, Марта піднялась на п'ятий поверх без ліфта з двома пакетами продуктів і пляшкою вина, і на третьому поверсі зупинилась перевести подих.

"Як ти тут живеш?" - спитала вона, коли Андрій відчинив двері. - "Як ти тут 2 роки живеш з такими сходами?"

"Тренуюсь", - сказав він, забираючи пакети. - "Раптом доведеться знову заставляти квартиру і бігати по банках".

"Не смішно".

"Трохи смішно".

Вона похитала головою, але посміхнулась. Він колись так жартував постійно, ще в ті часи, коли вони сиділи на мішках у першому цеху на Куренівці. Потім перестав. Тепер почав знову, і Марта щоразу помічала це, як помічають перший теплий день після довгої зими.

Вечеряли на балконі, бо в кімнаті вдвох було тісно. Андрій сам приготував пасту з морепродуктами, і вона вийшла трохи пересоленою, але Марта з'їла все і попросила добавки. Внизу, над дахами Лук'янівки, сідало червневе сонце. Десь на сусідньому балконі хтось грав на гітарі, погано, але щиро. Зі сходів тягнуло прохолодою.

"Я тут подумав", - сказав Андрій, коли сонце вже майже сховалося за будинками. - "У жовтні в Ефіопії збирають урожай. Твій постачальник, той, що надсилає фото з кожного збору, давно кличе нас приїхати. Може, поїдемо? Разом. Подивимось на ферми, вибереш зерно для нових купажів сама. Не з фото, а з куща".

Марта довго дивилася на нього. Потім відставила келих.

"Знаєш", - сказала вона, - "цього разу я хочу, щоб ми домовились письмово".

Андрій завмер з виделкою в руці.

"Письмово?"

"Звісно. З конкретними строками. Хто саме їде, що саме робимо, коли вилітаємо і коли повертаємось. І як це підтверджується".

"Квитками", - сказав він, розуміючи, до чого вона веде, і його обличчя повільно розпливалось в усмішці. - "Це підтверджується квитками".

"І наслідки невиконання", - Марта підняла палець, як піднімала його Віра, коли хтось порушував правила брейнстормінгу. - "Обов'язково наслідки невиконання".

"Які?"

Вона подумала.

"Якщо ти раптом знову вирішиш щось за мене і промовчиш, миєш посуд місяць. Без поважних причин. І торт не зараховується".

Андрій засміявся так голосно, що гітара на сусідньому балконі на мить змовкла.