Окремі кімнати

У п'ятницю о 10:00 Руслан Гребенюк отримав листа, підписаного двома людьми. Лист був короткий, і складала його Віра, поки Марта з Андрієм сиділи навпроти неї і сперечалися через кожну кому.

У листі не було ні образ, ні погроз, ні виправдань. Власники компанії "Зерно" дякували за інтерес і пропозицію. Вони повідомляли, що розглядають її спільно і відповідь дадуть після завершення процедури медіації. Дедлайн до п'ятниці вони не приймають. І просили надалі надсилати будь-які пропозиції обом власникам одночасно, в письмовій формі.

"Останнє речення найважливіше", - пояснила Віра, коли Марта спитала, навіщо воно. - "Він розмовляв з кожним із вас окремо, бо так міг розповідати кожному свою версію. Тепер він говоритиме з вами обома одночасно. Брехати двом людям, які читають один і той самий лист, набагато важче".

Руслан відповів через 3 години. Теж коротко і теж обом. Його партнери поважають рішення власників, але вимушені переглянути умови з огляду на затримку. Нова ціна 700 тисяч доларів. Пропозиція діє до 15 грудня. Після цього мережа вважатиме переговори завершеними.

Марта прочитала лист двічі і відчула, як у ній знову піднімається знайома гаряча хвиля. Ще місяць тому було 900. Потім 800. Тепер 700. Він просто знижував і знижував, ніби грався з ними.

Андрій подзвонив через 5 хвилин.

"Бачила?"

"Бачила. Він знущається".

"Він тисне", - сказав Андрій. - "Але зверни увагу: він не пішов. 2 тижні тому він казав, що в нього ще 2 варіанти на ринку і він не чекатиме ні дня. А тепер чекає до середини грудня. Значить, ніяких варіантів у нього немає. Йому потрібні ми".

Марта помовчала. Це було слушно. І дивно: місяць тому вона не почула б цього, бо не слухала б. А тепер слухала.

"Дедлайн однаково реальний", - сказала вона.

"Реальний", - погодився Андрій. І щось у його голосі змусило її насторожитись: він сказав це слово так, ніби дедлайн у нього був не один.

На третю зустріч Віра прийшла з пропозицією, якої ні Марта, ні Андрій не очікували.

"Сьогодні ми не сидітимемо разом", - сказала вона, розливаючи чай. - "Я хочу поговорити з кожним із вас окремо. Спершу з одним, потім з іншим. Той, хто чекає, посидить у приймальні. Там є журнали про садівництво 2014 року, дуже захопливі. І Суддя складе компанію".

"Навіщо?" - спитала Марта з підозрою.

"Бо є речі, які людина не може сказати, коли навпроти сидить той, з ким вона сперечається. Навіть якщо дуже хоче. Особливо якщо дуже хоче". Віра поставила чайник. - "Правила ті самі, що й завжди, але з одним доповненням. Усе, що ви скажете мені наодинці, я не передам іншому. Жодного слова. Навіть натяку. Якщо ви захочете, щоб я щось передала, скажете мені це прямо, і скажете, що саме і якими словами. А якщо не захочете, це залишиться між нами. Назавжди".

Андрій і Марта перезирнулися. У погляді кожного була одна й та сама думка: а що скаже про мене інший, коли я не чутиму?

"Хто перший?" - спитав Андрій.

"Ви", - сказала Віра. - "Марто, приймальня праворуч. Журнали на столику".

Коли двері за Мартою зачинились, Андрій ще довго сидів мовчки. Віра не квапила його. Вона пила чай і дивилась у вікно, де над дахами Ярославового Валу збиралися низькі сірі хмари. Потім, не повертаючи голови, сказала:

"Андрію, я не буду вас ні про що питати. Ви самі вирішите, що мені розповісти. Але ви по телефону сказали, що покупець знає про вас те, чого знати не повинен. Мені здається, ви прийшли сюди сьогодні саме через це".

Андрій потер перенісся. Потім поклав руки на стіл і довго дивився на них.

"Позика", - сказав він нарешті. - "Фінансова допомога компанії 3 роки тому. Марта питала, звідки гроші. Інна вважає, що я все спланував, щоб потім забрати свій борг першим".

"А насправді?"

"Насправді я взяв кредит у банку. Особистий. Під заставу квартири".

Віра повернулась до нього.

"Якої квартири?"

"Бабусиної. На Лук'янівці. Однокімнатна, на п'ятому поверсі без ліфта. Бабуся залишила мені її, коли я ще вчився в університеті. Це єдине, що в мене було своє до "Зерна". До Марти, до всього".

Він говорив рівно, майже без інтонацій, як говорять люди, що багато разів прокручували ці слова в голові, але ніколи не вимовляли їх уголос.

"Коли згорів цех, у нас на рахунках був нуль. Страховка покривала десяту частину. Банки не давали компанії жодної копійки, бо в компанії щойно згоріло головне обладнання. Постачальники вимагали передоплату. Люди чекали зарплату. Я за тиждень обійшов усіх знайомих, усіх, хто міг позичити. Ніхто не дав. Тоді я пішов у банк як приватна особа і заставив бабусину квартиру. Банк дав гроші на 3 роки. Я вклав їх у компанію, ми купили новий ростер, і "Зерно" вижило".

"І строк повернення..."

"У березні. Я розраховував, що за 3 роки компанія поверне мені цю позику з прибутку. Так і було б, якби не... Ви знаєте, як усе було. Спершу відключення світла, потім подорожчання зерна, потім ще одна кав'ярня, яку ми відкрили, бо Марта дуже хотіла. Компанія жива, компанія навіть прибуткова. Але повернути мені таку суму до березня вона не може. Якщо я не поверну кредит, банк забере квартиру".

"Звідси продаж".

"Звідси продаж". Андрій уперше підвів на неї очі. - "Руслан якось про це дізнався. Думаю, через банк, у нього скрізь знайомі. Він тепер знає, що в мене немає часу. І знижує ціну, бо розуміє, що я погоджусь на будь-яку. До березня мені потрібні гроші, а не справедлива ціна".

Віра довго мовчала. Потім спитала те, що, як вона розуміла, було головним:

"Чому ви не сказали Марті? Ні тоді, ні тепер?"

Андрій засміявся, коротко і гірко.

"Тоді? Тоді вона щоночі плакала через цех. Він був її дитиною, розумієте? Вона сама обирала кожен мішок зерна, сама фарбувала стіни. Коли він згорів, у неї наче щось згоріло всередині. Я подумав, що хоч хтось має спати спокійно. Якби я сказав їй, що заставив квартиру, вона б не спала взагалі. Або почала б продавати свої речі, свою машину, пропонувати мені свої гроші, яких у неї не було. Я хотів просто... вирішити. Сам. Щоб вона прокинулась, а все вже вирішено".