Людина в сірому пальті

Руслан Гребенюк ніколи не призначав зустрічей у своєму офісі. Він любив ресторани, де офіціанти знали його на ім'я, а столики стояли так далеко один від одного, що можна було говорити про мільйони, не знижуючи голосу. Цього разу він обрав заклад на Печерську з панорамними вікнами, білими скатертинами і меню без цін.

Андрій прийшов вчасно. Руслан уже сидів за столиком біля вікна, у тому самому сірому пальті, накинутому на спинку стільця, і вивчав карту вин з виглядом людини, якій нікуди поспішати.

"Андрію! Сідай, сідай. Я замовив нам тартар, тут його роблять краще, ніж у Парижі. Серйозно, я перевіряв".

Андрій сів. Він не любив тартар, не любив ці ресторани і не любив, коли малознайомі люди переходили з ним на "ти" після другої зустрічі. Але Руслан робив це так природно, так тепло, що заперечувати здавалося дріб'язковим.

Перші 15 хвилин вони говорили про все, крім справи. Руслан розповідав про свою доньку, яка вчиться в Лондоні, про нещодавню поїздку до Колумбії, про фермера, в якого він пив каву просто з куща. Він умів розповідати так, що співрозмовник почувався причетним до чогось великого. Андрій слухав і розумів, чому в Руслана такі хороші результати.

Потім принесли тартар, і Руслан, не змінюючи тону, перейшов до справи.

"Слухай, я переглянув документи, які ти надіслав. Чесно скажу, я трохи засмучений".

"Чому?"

"Ну як чому. Фінансова допомога учасника. Велика сума, Андрію. Для нас це обтяження балансу, ризики, додаткові юридичні процедури. Мої партнери дивляться на це і питають: а що ще там є, чого ми не бачимо? Я їх, звісно, заспокоюю. Але цифру доведеться переглянути".

"На скільки?"

"800", - Руслан розвів руками з таким виразом, ніби сам страждав від цієї несправедливості. - "Я б дав більше. Ти знаєш, я дав би більше. Але партнери, ти розумієш".

Андрій подумав про Віру Сахно. "Щойно він побачить звітність, 900 почнуть танути". Вони розтанули рівно за тиждень.

"І ще одне", - продовжив Руслан, підчепивши виделкою шматочок м'яса. - "Ми не можемо чекати до кінця місяця. Партнери хочуть відповідь до п'ятниці. У нас є ще 2 варіанти на ринку, і якщо ви не вирішите, ми підемо до них. Нічого особистого. Просто бізнес".

"До п'ятниці неможливо. У нас триває медіація, ми з Мартою..."

"Медіація", - Руслан усміхнувся поблажливо, як усміхаються дорослі, коли дитина розповідає про свого уявного друга. - "Андрію, я тобі скажу як другу. Твоя колишня готує позов. Арешт частки, заборона на будь-які дії з майном. Мені по-дружньому шепнули. У неї там якась подружка-адвокатка, дуже активна. Поки ти ходиш на медіацію і п'єш чай з котом, вона готує тобі суд".

Андрій відчув, як холоне спина.

"Звідки ви знаєте?"

"Київ маленький", - Руслан знизав плечима. - "Юристи люблять поговорити. І ще, - він нахилився трохи ближче і понизив голос, хоча поруч нікого не було, - я знаю, що тобі гроші потрібні до весни. Не питай звідки. Банкіри теж люблять поговорити. Тож подумай, Андрію. Позов заморозить компанію на 2 роки. А весна настане через 4 місяці. Я пропоную тобі врятуватись. Сьогодні. Поки ще є що рятувати".

Він відкинувся на спинку стільця і знову посміхнувся тією теплою, майже батьківською посмішкою.

"Тартар їж. Він справді неймовірний".

Андрій вийшов з ресторану за пів години і довго стояв на вітрі біля машини, не відчиняючи дверцят. У кишені він стискав телефон. Йому хотілося подзвонити Марті і сказати все, що він про неї думає. Про її подружку, про позов, про те, що вона ходить до Віри, дивиться йому в очі, плаче над серветками, а сама тим часом готує йому суд.

Він навіть набрав її номер. Але в останню секунду натиснув "скасувати". Не з великодушності. Просто він раптом згадав, як сам ще вчора зрадів цифрі 900, і як легко вона розтанула. І подумав, що людина, яка так швидко розтоплює свої обіцянки, може так само легко розтоплювати і правду.

Але в цьому він не був упевнений. І тому просто поїхав додому і до ранку не спав.

Марта отримала повідомлення від Руслана того ж дня, о 16:00.

"Марто, добрий день! Це Руслан Гребенюк. Я пив у вашій кав'ярні на Подолі еспресо з кенійським купажем і досі не можу його забути. Це найкраща кава в Києві, без перебільшення. Дуже хотів би познайомитись з авторкою особисто. Завтра о 13:00, обід? Без жодних зобов'язань, обіцяю".

Марта довго дивилась на екран. Розумом вона розуміла, що відповідати не варто. Але в ній ворушилось щось більше за розум: цікавість, злість і бажання подивитися ворогові в очі. Нарешті побачити цього чоловіка в сірому пальті, який пив еспресо в її кав'ярні і обіцяв її людям роботу.

Вона відповіла одним словом: "Добре".

Руслан запросив її в інший ресторан. Менший, затишніший, з дерев'яними столами і живими квітами у вазочках. Марта потім зрозуміла, що він обирав заклад під неї, так само як обирав панорамні вікна під Андрія. Але тоді вона лише подумала, що тут приємно.

Він був чарівний. Цього в нього не забереш. Він говорив про каву так, ніби справді її любив, розпитував про кенійський купаж, про пропорції, про температуру обсмажування. Згадав якогось відомого технолога з Мельбурна і сказав, що її смакова палітра нічим не гірша. Марта знала, що її вмовляють, і все одно відчувала, як тане, бо про її роботу вже багато років ніхто не говорив так захоплено.

"У мене для вас пропозиція", - сказав Руслан, коли принесли десерт. - "Після угоди ви могли б лишитися з нами. Головною технологинею мережі. 40 кав'ярень, Марто. Уявляєте, скільки людей питимуть ваші купажі? Зарплата буде гідна, я вам обіцяю. Команда, лабораторія, поїздки на ферми. Усе, про що ви мріяли".

"Мережа спростить мої купажі", - сказала Марта. - "Я знаю, як ви працюєте".

"Ми спростимо тих, хто прийде після вас. А вам ніхто не заважатиме". Він усміхнувся. - "До речі, я радий, що ви погодились зустрітися. Щиро. Бо мені було б шкода, якби ви дізнались від когось іншого".