Глава 60

Докладно описавши місцезнаходження старця, Харг для вірності ввів дані в навігаційний картвеб. Тож розшукати його їм було не важко. Удвох вони увійшли в дивну, списану зашифрованими знаками печеру, де деякі символи були прикрашені рідкісними та цінними кристалами. Оздоблення печери переносило її відвідувачів на тисячі років тому, у часи, коли планетою правила давня та загадкова сила.

Їм на зустріч вийшов худорлявий та високий старий химер. Його шкіра вже набула сірого, майже попелястого кольору, але в його розумних уважних чорних очах світилася вікова мудрість та спокій, його очі були реліктом тих найдавніших часів. Чинно вклонившись правителю, не вимовляючи ані слова, Оміс наблизився до своїх гостей та приклав свою праву руку до грудей Зура, ніби вбираючи думи його серця. Потім, знову вклонившись йому, він перевів свій погляд на Енн і зробив з нею те саме.

- Я знаю навіщо ви прийшли, - тихо пробурмотів його голос. - Сіпат ... причина розбіжностей, - старець замовк, зробивши велику паузу, їм навіть стало здаватися, що він заснув. Але той раптом стрепенувся й знову продовжив:

- Різні суті ... чужі раси. Багато болю, але зате яка сила! Я бачу це вперше. У душах химер згасла пам'ять про силу. Вони бояться сіпата, хоч це дар творця. Вони не вміють керувати сіпатом, тому що не в злагоді з собою. Сила почала рідко проявлятися у цьому світі. …Ви маєте цінувати те, що ви обрані. Правитель з великого роду віддав свою душу чужій, але дивовижній суті. Вона не слабка, вона інша. Помилки роблять багато істот, по дурості своїй навіть непробачні помилки, але в душу не можна пускати морок. Любити можна і без сіпата, страшно не любити у сіпаті. Сила мститься за розбиті душі. Але якщо душі взаємно згодні звільнитися від кайданів сили – є спосіб повернути дар творцю. І цей самий спосіб може оживити поранений сіпат, врівноважити силу, з’єднавши в одне ціле дві різні суті, узгоджені між собою. - Старець говорив дивними фразами, над якими доводилося постійно замислюватися.

- Ви прийшли сюди не просто так, вас вела до мене сила, яка бореться за своє існування. …Ці гори надто старі, стежки знищені вітром та дощами, але колись давно цей шлях був відомий і називався він «Сліди сіпату». По ньому вирушали ті, хто мав випробувати свої почуття разом зі своєю другою половиною. Шлях був важким, не всі приходили до мосту Карадал, але з тих, що дійшли, не всі перетинали міст, щоб дістатися Ока Владики, - зауваживши, що Зур хоче в нього щось запитати, старець різко його застеріг, - Мовчіть!!! Ви прийшли послухати! Цей шлях просвітлює загублені душі, очищає серце від накопиченого сміття гніву та сумнівів. Саме на цій стежці кожному розкривається суть його сіпата! Він починає бачити його ясною свідомістю! Тільки цей шлях навчить пару жити у гармонії один з одним. Якщо вони не здатні на це і хтось один із них не вартий володіти цією силою, тоді пара не досягне кінця шляху. Останнім випробуванням наприкінці шляху є міст Карадал. Він невидимий оку, бо цей міст звели духи! Його можна тільки відчути і повіривши пройти по ньому, не розриваючи рук! Духи кликатимуть за собою, заманюючи у свій світ, і лише якщо віддати їм належну данину, очистивши своє серце, разом... можна перейти цей міст. На іншому кінці мосту є потаємна печера. У ній знаходиться Око Владики. І ось якщо, поклавши на священний камінь руки, розповісти йому своє справжнє бажання – ви будете почуті. Можна побажати визволення від сіпата, якщо ваші душі так і не змогли з'єднатися. А можна побажати зміцнити і наповнити сіпат повною силою священної сили. …Якщо ​​ви задовольнили свою цікавість – ідіть геть! Якщо вас мучить ваш сіпат - шукайте всі відповіді в собі, йдучи «Слідами сіпата», - закінчив Оміс, застигши в очікуванні.

- І де починається цей шлях? – задумливо запитав Зур.

- Якщо зважитеся йти у мене є карта, - загадково прошепотів старець, - але в дорогу потрібно вирушати саме того дня, коли дізнався про цей шлях, бо роздуми та сумніви заведуть у смертельний глухий кут. Йти треба без зброї, без спорядження і всього технологічного сміття, на яке розумні істоти скидають свої обов'язки, забуваючи користуватися своїми природними здібностями. На шлях ступає тільки пара в сіпаті, маючи при собі мізерний запас їжі та води.

- І як довго треба йти, скільки часу забере весь шлях? – вже більш зацікавлено промовив Зур.

- О, це не повинно тебе хвилювати! Це не головне питання, яке жене тебе цією стежкою. Забудь про час, якщо перед тобою вічність. Як довго ви йтимете залежить лише від вас самих. Ви будете йти рівно стільки часу, скільки вам знадобиться, щоб знайти відповіді на всі запитання.

- Я згоден, ми вирушимо до Ока Владики! - Раптом несподівано заявив Зур, змушуючи Енн поглянути на нього ошелешеними очима.

- Ти збожеволів, Зуре?! Ти що вирішив дертися по горах у пошуку вічного? - Недовірливо вимовила вона з жахом згадуючи свої недавні поневіряння серед неживих каменів.

- Ось це і буде моє друге бажання, Енн! - Його очі абсолютно не лукавили, його впертий погляд був сповнений жорсткої рішучості. – Я хочу пройти цей шлях, щоб дати тобі можливість вирішити – чи потрібен тобі сіпат чи ні! Мені важко було почути, що я понівечив тобі життя, тому якщо є можливість виправити твою долю – ми підемо туди. Занадто багато сміття скупчилося в душі, я не хочу й надалі, скільки мені відпущено, боротися з тобою та самим собою!

- Я не вірю, що ти можеш кинути свої обов'язки правителя, відсунути заради мене свій борг перед Химером на невизначений термін! І взагалі я не думала, що ти віриш у стародавні легенди, – у великих сірих очах дівчини було стільки подиву та сумніву, що, дивлячись на неї, Зур ще більше переконався у правильності свого рішення. Посміхнувшись їй, він звернувся до Оміса:

- Давайте нам карту. Ми вирушаємо прямо зараз. Виявляється, ми мало знаємо один одного.

Старець, змірявши їх пронизливим поглядом, зобразив подібність таємничої усмішки. Вклонившись, він пірнув у бічну нішу печери, дістаючи звідти невелику скриньку з махеора (дивовижного каменю хамелеона) і з трепетом витяг з неї сувій. Не поспішаючи, Оміс приніс їм два заплічних мішка, і, простягаючи їх разом із картою, промовив: