Глава 59

 День наближався до кінця. Маленького майбутнього правителя забрали наставники, і, попрощавшись із ним до завтра, таємним ходом Енн вибралася зі сховища назовні. Вона так і не змогла перебороти в собі цю таємну пристрасть до нічних сутінків, коли народжувалась ніч. Було щось особливе, хвилююче та завмираюче в цьому моменті. Таїнство переродження, коли навколишній світ затихав, змінюючи свій вигляд. Світло поїдали тіні, огортаючи все навколо благодатною прохолодою. Змінювалося все: запахи, барви, звуки. Зі смарагдового небо перетворилося на лілово-чорне, з першими яскравими зірками на його полотні. Ніч на повні груди дихала свіжим подихом вітру. Серед каменів прокидалось нічне життя зі своїми загадковими скрикуваннями, завиванням та шепотом, яке зникне з першими проблисками зорі. А поки що чари правлячої ночі владно забиралися в кожен куточок, за кожен камінь, даючи можливість виявитися іншому, прихованому від світла світові.

У повній тиші Енн почула за своєю спиною тихий чоловічий сміх. Всередині неї чомусь все миттєво стислося, змішавши біль із солодкою мукою, змусивши її здригнутися, хоча вона знала, хто спостерігає за нею. Йому було цікаво почути в її голосі ностальгію та приреченість. Не обертаючись, аби не порушувати спокій ночі, Енн прошепотіла:

- Я все одно люблю дивитись на зоряне небо, бо там наша батьківщина. Космос виростив нас серед зірок. …З тих пір, як я зникла з Химера я кілька років не підводила очей до неба, надто велика дірка зяяла в моїй душі. …Я боялася, що не витримаю його докору. …Мені так не вистачало тебе, Зуре …іноді я зривала з себе блокатор, намагаючись вловити наш зв'язок, але ті почуття просто зводили мене з розуму, і я вже не могла обходитися без цього стримуючого приладу. Але «колишній» ти назавжди закарбувався у мене в душі. Так шкода, що нам доводиться мінятись. …Шкода, що деякі дорогоцінні моменти з часом стираються з пам'яті, залишаючи лише відчуття туги за тим часом. І цей біль, злість, зневага вивітрює душу, остуджує почуття, робить нас іншими. Хтось зачаїв вічний смуток, хтось огрубів та став байдужим. Ми намагаємось змінити світ, але насправді змінюємось самі. Ти став ненавидіти мене до спазмів, відмовлявся бачити, слухати, розуміти, то навіщо ж ти хочеш провести зі мною ніч? Невже ми просто раби сіпата?

Шкірою на спині вона відчувала його наближення. Потім його руки стиснули її за плечі і вона почула над вухом його шепіт:

- Незважаючи на те, що я змінився, я ще живий. Зі своїми спогадами та сплутаними почуттями, зі своїми бажаннями. Ти викинула мене з життя на чотири роки, я був порожнім та пересохлим неначе пустельний колодязь, у який почали скидати каміння. Але джерело сіпата, мого почуття, ще билося в мені. А коли ти з'явилася, вода з джерела почала знову наповнювати колодязь, навіть не дивлячись на навалені туди брили. Навіть крізь мою гіркоту мене тягне до тебе, моя чоловіча суть вимагає задоволення, а я не можу собі це дозволити з жодною жінкою окрім тебе, Енн. Моє тіло приймає лише тебе. Так, ми раби сіпата. І якщо служити цій силі - вона звеличить та піднесе тебе до небес, але якщо бунтувати проти неї - вона просто тебе знищить! ...Не треба більше слів, - Зур розвернув її до себе. - Іди до мене, Енн.

 У силі своєї пристрасті Зур перевершував усіх. І в цьому він не змінився, навіть став ще більш ненаситний, скучивши за її любов'ю. Його гарні довгі пальці вимогливо ковзали її тілом, звільняючи від одягу. Губи захоплювали її за собою, роблячи своєю бранкою. Від його пестощів ставало гаряче. …Від них неможливо було відмовитися, неможливо було не піддатися, бажаючи віддаватися цьому цілком. Його стогони говорили про його глибокий голод, все його тіло кричало їй, як він страждав без неї. За цю ніч із Зуром, від подарованого ним блаженства, Енн кілька разів мало не знепритомніла. Усі їхні відчуття багаторазово множилися сіпатом, який у такі моменти досягав найвищої точки злиття.

Вони прокинулися у імператорських апартаментах. Наче ситий хижак Зур потягнувся та позіхнув, провівши долонею по її оголеній спині.

- Прокинься, Енн, настав другий день наших випробувань, - недбало зауважив він, смикаючи кінчиками пальців її ніжно-рожеве вушко.

- Яке бажання буде другим, Зуре?

- Воно залежить від другого твого, - хитро посміхнувся він, натягуючи на себе одежу.

Проведена ніч згладила багато гострих кутів. Зур став спокійнішим, а Енн, навпаки, задумливою.

Дал намагався викласти з камінчиків вежу, але вона в нього весь час розсипалася. Усміхаючись, Енн вмостилася поруч із малюком, збираючись допомогти у його будівництві. Перебираючи разом із маленьким химером камінчики різних розмірів, їй вдалося побудувати вежу, яка сягала його колін, але й та, на жаль, розсипалася. Зур, який весь цей час спостерігав за ними, присів поруч навпочіпки, і точно вибираючи потрібні за розміром камінчики склав їх правильними гранями один до одного, так, що його вежа сягала дитині до поясу, не розсипаючись.

- Дале, у твого батька безліч талантів, - зауважила Енн. - А що в тебе немає інших іграшок, крім палиць та каміння? - Запитала вона у малюка, при цьому дивлячись з докором на Зура.

Захопившись якоюсь ідеєю, Дал втік на пошуки одного з наставників, а Зур, торкнувшись її підборіддя, нахиляючись ближче до її губ, тихо запитав:

- Що тебе так сильно засмучує, Енн? Невже все так змінилося?

- Я думаю про те, що буде з цією дитиною, коли пролетять ці три дні, - з серйозним виглядом відповіла вона, піднявши на нього свої зворушливі сумні очі. - Йому не вистачає сім'ї, Зуре.

Зур різко піднявся, дратівливо зітхаючи, намагаючись не дивитись у ці проникливі очі, в яких була прихована неймовірна жіноча сила.

- Ти пропонуєш мені забрати його із собою та виховувати? - З невдоволенням промовив він. – Чи це твоє друге бажання?

Але Енн не збиралася здаватися, застосувавши до нього свою найсильнішу зброю, проти якої Зуру завжди було складно встояти - ласку. Вона підійшла до нього ззаду, притулившись до нього всім тілом, з трепетом обіймаючи його за талію, ніжно потершись об нього своєю щокою: