Розділ 1. Чужа дитина за дверима

У будинку, який за два дні мали забрати за борги, хтось накривав на трьох.

Марта стояла біля хвіртки й дивилася у вікно. Крізь брудне скло було видно кухню: жовта пляма світла, край столу і тонкі руки, що переставляли посуд. Посуд тихо стукав, наче людина боялася розбудити когось у сусідній кімнаті.

Будинок мав бути порожнім.

Саме так написав управитель маєтку в папері, який Марта тримала в кишені. Сім місяців тому померла бабуся Олена, остання мешканка сторожового дому. За два дні майно перейде громаді, якщо спадкоємиця не сплатить борг за землю. Грошей у Марти не було. Тому вона взяла ключ і приїхала по єдину річ, яку ще могла продати.

Тарілки знову дзенькнули.

Марта відступила від хвіртки. Дошка під ногою хруснула, і руки за вікном завмерли.

— Гей! — гукнула вона, намагаючись говорити твердо. — Це приватний будинок.

Хтось повільно відійшов від столу. Постать лишилася в темному кутку, там, куди світло від печі не сягало.

— Я маю ключ. Зараз зайду.

У відповідь не було ні слова.

Марта роззирнулася. Візник висадив її пів години тому біля роздоріжжя і поїхав назад, відмовившись чекати. Вона тоді розсердилася: заплатила ж за дорогу. Тепер воліла б посваритися з ним ще раз, аби тільки побачити хоч одну людину на дорозі.

Ліс стояв надто близько до хати. Бабуся колись вирубувала гілля на відстані десятка кроків від тину, а тепер ялини майже торкалися даху. Між деревами тягнувся туман, білий унизу і сіруватий там, де він лягав на стовбури.

Марта намацала в сумці гайковий ключ. Зброя з нього була кепська, зате вона звикла до його ваги.

— Я заходжу, — повторила вона.

І відчинила хвіртку.

Замок на вхідних дверях піддався після третьої спроби. Усередині пахло сухою золою та яблуками, хоча надворі давно минув час яблук. Марта штовхнула двері плечем.

На кухні не було нікого.

Тарілки стояли на столі: велика, менша й зовсім маленька, із синім півником на краю. Марта торкнулася однієї. Холодна. Не так швидко холоне посуд у теплій кімнаті, та й звідки тут тепло? Піч була темна й порожня.

Вона перевірила комору, заглянула під стіл, відсунула завісу перед сходами. Сходи вели нагору, до двох спалень, але рипуча дошка на першій сходинці лежала під шаром пилюки. Жодного сліду.

— Дуже смішно, — сказала Марта порожньому дому.

Від власного голосу стало трохи легше. Вона навіть поклала ключ на стіл і зняла мокрий плащ. Працювати краще без зайвого одягу.

Вона приїхала по мідний насосний вузол. Бабуся зберігала його в майстерні при хаті: старий, важкий, з двома шестернями і ручним клапаном. Марта бачила такий у дитинстві, коли батько ще брав її на ремонти. Тоді вона ледве могла підняти кришку ящика з інструментами. Тепер могла сама перебрати насос, якщо всі частини на місці.

Крамар Довгань обіцяв за вузол вісімнадцять срібняків. Досить, щоб заплатити за Остапову кімнату в шпиталі ще на місяць і купити ліки, про які просила лікарка. Далі доведеться шукати іншу роботу. Марта намагалася думати про це після завтрашнього дня.

Вона поставила сумку біля дверей майстерні й смикнула ручку. Замкнено.

Ключів від дому було три. Один підійшов до вхідних дверей, другий, мабуть, до хвіртки. Третій виявився надламаним.

— Тільки не це.

Марта присіла біля замка. Гвинти на накладці поруділи від іржі. Вона вибрала тонку викрутку і, притримуючи гвинт нігтем, почала повертати. Спочатку легко, потім із зусиллям. За дверима щось неголосно стукнуло.

Вона завмерла.

Стук повторився. Наче круглий предмет упав на дерев’яну підлогу і повільно докотився до порога.

— Хто там?

Тиша.

Марта дістала ключ, який уже не раз тримала в руці, і міцно стиснула його в долоні.

Тоді в шибку кухонного вікна постукали.

Вона так різко обернулася, що вдарилася ліктем об дверну ручку. Від болю в очах спалахнуло, але Марта побачила обличчя за склом.

Маленьке. Бліде. Дівчинка років семи чи восьми, у вовняній шапці, що з’їхала набік. Пальці на підвіконні були червоні від холоду.

— Відчиніть, — сказала вона.

Марта кинулася до дверей. У цю мить за спиною дівчинки з туману вийшов чоловік. Кульгавий, з темним від крові рукавом. Він вхопив дитину за плече і притягнув до себе.

— Не слухайте її! — крикнув він.

Марта зупинилася.

— Що?

— Спершу впишіть ім’я. Під дзвоном, на кухні. І тільки тоді відчиняйте!

Він озирнувся на ліс. Там нічого не було видно, але чоловік відступив на крок, прикриваючи дівчинку собою.

— У нас немає часу!

Марта глянула на кухню. Над піччю справді висів невеликий мідний дзвін. Вона пам’ятала його: бабуся телефонів не мала і вдаряла в дзвін, коли треба було покликати когось із городу. Під ним висіла вузька чорна дошка.

Дошку покривав сивий пил. Марта провела долонею й побачила внизу подряпані літери:

«Одне ім’я. Одна ніч. Один спогад».

— Дівчинку звуть Ярина! — гукнув чоловік.

— А вас?

— Пишіть її!

Він нахилився, підхопив дитину на руки і рушив до ґанку. Щось у тумані попливло слідом. Спершу Марта подумала, що це тінь від дерев, але дерево не могло рухатися проти вітру.

У шухляді під дошкою лежав обрубок крейди. Пальці в Марти тремтіли, і перша літера вийшла кривою. Вона написала ім’я, притиснувши крейду так сильно, що та зламалася.

ЯРИНА.

— Готово!

— Тепер двері!

Марта відсунула засув. За дверима стояла дитина. Чоловік уже не тримав її на руках: він заступив дорогу темній плямі біля сходів. Дівчинка смикнула Марту за рукав, та, перш ніж втягнути її досередини, та озирнулася.

— А ви?

— Зачиняйте!

Туман між ними сколихнувся. Марта побачила в ньому обриси рук — надто довгих, ніби чиїсь пальці тягнулися крізь молоко. Чоловік ударив по них залізним прутом. Пролунав звук, схожий на тріск льоду.

Марта схопила дівчинку під пахви й затягла до кухні. Двері вдарилися об одвірок. Вона насунула засув саме тоді, коли щось важке притиснулося із зовнішнього боку.