Про покликання людини

Для релігійної аскези властиве усунення профанно-побутового понятійного апарату, який зорієнтовує особистість на відповідні запити. Трапляються іноді прикрі явища вульгарзиції змістів духовного кредо у тих випадках, якщо особистість не має відповідного коректного відношення до релігійної царини існування людського духу. 
Якось доводилося чути розповідь про те, що заходили до храму, ставили свічі, примовляючи свої прохання, але так ті запити і не були задоволені богом. Відповідно, та людина зробила висновок, що якщо справа зі свічами не була успішною, то бога, ймовірно, не існує. Принаймні, такого, який відповідав уявленням тієї особи…
Проблематика релігійних запитів, певна річ, не зосереджена на побутовості суспільства. Спаситель говорив про те, щоби шукали понад усе Царства Небесного, а все інше додасться… 
Відповідно, запити людини у духовній царині мають відношення до переживання внутрішніх станів особливого сприйняття світу, явищ буденності, існування у суспільному та інших уможливлених вимірах. Благодать Господня, яку Бог подає завдяки аскезі, молитві, вправлянню в пошукові та підтримці внутрішнього «клімату» добрих помислів та устремлінь дає змогу сприймати світ і все, що у ньому з позицій духовного і свідомісного, почуттєвого преображення власної буденності.
Дуже прикметно з відповідних позицій виглядає текст 23 Псалма святого царя і пророка Давида: «Господня земля, і ісполнєніє єя, вселенна і всі живучі на ній. Той на морях уготовав ю єсть, і на ріках уготовав ю єсть. Хто взидєт на гору Господню? Ілі хто стане на місці святім Його? Неповинен рукама і чистий серцем, іже не прият всує душу свою…». Саме цей псалом є частиною правила тих, що готуються до Причастя. Також його цитують, здебільшого, священники під час поховального обряду. 
Відтак, найпершою тезою псалма є визнання того, що Богові, Творцеві видимого і невидимого, себто світу, який людина здатна дослідити у той чи інший спосіб, а також не здатна і не спроможна з тих чи інших причин, — цій Надсутності й Надособистості (терміни застосовані умовно) належить Всесвіт. Відтак, існує змога збагнути, що є певні розумні закономірності буттєвості як людини, так й існування всього космосу. Одначе, зазначені закономірності людина пізнає у спосіб власної обмеженості, виокремлюючи певні подібності та відмінності явищ і процесів згідно із визначеними тими чи іншими їхніми критеріями-ознаками. 
Саме тому явище критерію є вкрай проблемною галуззю людського пізнання. Адже одні й ті ж самі явища та процеси особистість здатна спостерігати згідно з найрізноманітнішими призмами відношень та їхнього структурування-упорядкування, маючи на меті різноманітні систематизації. 
Відтак, звичайний листок із дерева існує змога розглядати у площинах фізики, хімії, біології, математики, геометрії, навіть гуманітарної царини, а саме мистецтва-поезії чи образотворчості тощо. Зазначене різноманіття дослідження явищ дійсності на означеному прикладі дає змогу збагнути, що існує дуже складний спосіб взаємопроникнення світоглядно-дослідницьких систематизацій, які доволі часто є взаємопротирічними. Навіть якщо звернути увагу на системні мови тих чи інших наук, маємо змогу збагнути, що їхні описові методи включаючи одні ознаки процесів, ігнорують інші ознаки. 
Тож саме таке визначення поняття «Господь», як такого, що створив «видиме і невидиме», — з усією очевидністю зазначена теза Символу віри, що його проголошують під час прочитання ранкового молитовного правила, а також у храмі під час звершення літургійної Євхаристії, — таке словесне обумовлення відповідної істини віри є коректним та діалектично-багатогранним, таким, що передбачає відповідні інтуїції його декодування шляхом пошуку інших, близьких до зазначеного змісту, визначень. 
Отож, навіть закони, що їх здатна спостерігати та формулювати умовно-точна наука, можуть бути спростованими у тих випадках, якщо свідомість людини здатна буде апелювати до якихось альтернативних констант свідчення про суб’єкт-об’єктну реальність. Символ віри, ймовірно, тому визначає Єдиного Бога Отця-Вседержителя, як «Творця небу і землі, видимим же всім і невидимим».
Без сумніву, існує змога сприймати понятійне означення «небу і землі», як певні альтернативні виміри сприйняття людиною Всесвіту, що доповнюють одне одного. Для прикладу, «небесними силами безплотними» іменують ангельські сутності, вплив яких на свідомість прийнято означувати саме як дію «умних сил». Прикметно, що древній подвижник духу та мислитель святий Максим Ісповідник теж міркував про явище «умних сил» у їх контексті сприйняття людиною, звертаючись до поняття логосів (т. б. у перекладі «смисл-поняття-уявлення-значення-мова-сприйняття-позначення). Так, він пише наступне: «Бог створив перші логоси речей із сутності всього існуючого… Створіння, таким чином, має у собі духовні логоси видимих речей (т. б. світу), які живлять ум…». Святий закликає до «дослідження цих духовних логосів видимого створіння» і до «споглядання духовних логосів того, що пізнається». Для святого Максима Ісповідника, як і для Климента Александрійського, Логос Божий є «Дидаскал», т. б. Учитель, Який «дає достойним людям вкушати, як плоть, науку, яка знаходиться у логосах видимого світу і пити, наче кров, ведєніє (т. б. досвідне знання-гнозис), яке знаходиться в логосах того, що осягається умом».

Повертаючись до тексту 23 Псалма є змога зосередити увагу на мета-конструкції-понятійному явищі «сходження на Гору Господню». Прикметно, що про «земну висоту»-матерію і явище умного-духовного осягнення дійсності, яке позначається поняттям «Небо» оперує Священне Письмо у випадку, зокрема, оповіді про отримання святим пророком Мойсеєм Десяти заповідей від Господа на горі Сінай. Спаситель преображається перед Своїми учнями на горі Фавор, а молитися приходить на Єлеонську гору. Також саме зазначена гора є місцем Вознесіння Господнього. 
Варто також зауважити, що важливе значення в релігії шумерів мали культи, пов'язані з горою.  На шумерській мові «країна» і «гора» навіть вимовлялися однаково. 
Отож, у питальному посилі «сходження на Гору Господню» є відповідь, яка стосується буттєвості особистості. На зазначену «Вершину» (понятійно-образна мета-конструкція) здіймається-сходить «неповинний рукама і чистий серцем», такий, що «не пріят всує душу свою», себто, людина, яка не зосереджена на побутово-прагматичних шаблонах-запитах систематизацій констатації критеріїв реальності. 
Відтак, «земне»-матеріальний вимір сягає «Небесного»-духовного сприйняття через «умні сили» лише у випадку містичного «сходження на Гору Господню». Зазначене таїнство людського духу, очевидно, є невимовним, таким, що перевершує узвичаєні уявлення та понятійні узагальнення-виокремлення-констатації. І саме до такого стану свідомості покликана людина з позицій релігійного Одкровення про смисли її земного існування, яке має перспективу розгортання у вічності.