16

​***Міра***

Ледве за нами зачинилися двері номера, я відразу ж почала шукати канделябри чи щось на кшталт цього. У кімнаті панувала темрява, однак не гнітюча, а навпаки — загадкова. Я б навіть сказала, дещо інтимна атмосфера. А цього ніяк не можна було допустити, враховуючи, з ким я прийшла.

​— Нервуєш? — загравши бровами, запитав Фантом, умостившись на ліжку, мов справжній цар.

​— І чого це я маю нервувати? — в тон йому поцікавилася я, запалюючи чергову свічку. — Зараз повечеряємо, тоді ти перекотишся на підлогу, і все буде чудово.

​Щось мені підказувало, що дехто не зрозумів мого натяку.

​Я обернулася, тримаючи між пальців сірник, на кінчику якого палахкотів маленький вогник.

​— Ліжко одне, нас двоє, отже, хтось має спати на підлозі, — пояснила коротко, без зайвої води.

​— Я не спатиму на підлозі, — повідомив нахабний демонисько, який геть втратив відчуття такту.

​Мої брови підскочили вгору:

​— Що?!

​— А чим це я гірший за тебе? — не вгавав білявчик. — Ну от справді, якщо дехто забув, я — син Богині, і як на мене, це важить більше, ніж те, що ти принцеса.

​З такої точки зору я ситуацію ще не розглядала.

​— Ой! — скрикнула від болю, зовсім забувши про сірник, який досі тримала в руці.

​Ненажерливий вогник лизнув мою шкіру, немов тихо поцілував, але з відчутним болем, притаманним будь-якому полум'ю.

​— Потрібно бути обережнішою, — демон кивнув на мою долоню.

​— Потрібно бути не такою падлинкою, — я щосили намагалася скопіювати його інтонацію. Сподіваюся, у мене вийшло.

​І перш ніж із мого рота полилося щось іще гірше за уїдливі слова, у двері тихо постукали.

​— Заходьте, — клацнувши пальцями, відгукнувся Фантом. Навіть тут він вліз першим!

​За мить до кімнати залетів хлопчик, на вигляд років десяти, не більше. Попереду він котив візок із нашою вечерею. Тарілочки, чашки та склянки відлунювали дружнім передзвоном, примушуючи мій рот наповнитися слиною. Ох, як же я хотіла їсти!

​— Дякую, — Фантом несподівано виявив манери.

​Він дістав із кишені золоту монетку й кинув її хлопчику. Та на коротку мить зблиснула в повітрі, проте швидко зникла в кишені маленького слуги. Наостанок уклонившись, він шуснув за двері, радісно посміхаючись. Невже йому ніколи не перепадало монеток за свою працю, чи гості апартаментів, які тут відпочивали, відрізнялися особливою скупістю?

​— Ммм... — не чекаючи на свого супутника, я потягнулася за пиріжком та чаєм.

​Я поглинала смаколики зі швидкістю здичавілого звіра, геть не турбуючись про манери. А яка різниця? Навіщо мені перейматися через те, що подумає Фантом? Мені його думка — як свині теорія ймовірності, абсолютно по цимбалах.

​— Ти ж принцеса... — поруч зі мною пролунав голос демона. Захоплена їжею, я навіть не помітила, як він підійшов.

​— Що? — глипнула на нього, старанно пережовуючи пиріжок.

​— Я просто думав... — він усміхнувся. — Неважливо, — мовив, дивлячись на мене. — У тебе на обличчі...

​— Гм... — я ковтнула пиріжок, гучно сьобнувши чаю. — Що в мене на обличчі?

​— Вишневий джем, — посміюючись, відповів Фантом.

​Він підхопив із таці білосніжну накрохмалену серветку й потягнувся до моїх вуст. Обережно проводячи тканиною біля кутика губ, чоловік раптом завмер. Точніше, не він сам, а його рука — вона ніби приклеїлася до мене.

​— Щось трапилося? — пробелькотіла я, відчуваючи якесь дивне тремтіння.

​Нині мені здавалося, ніби дотик демона був занадто особистим, неправильним. Варто було його зупинити, не дозволивши перейти межу.

​— Нічого, — спокійно відповів він, прибравши руку. — Просто дивлюся на тебе і не розумію: як принцеса може бути настільки незграбною?

​— Якщо думаєш, що я буду виправдовуватися, то даремно. Мені геть блакитненько на твою думку.

​Моя відповідь була чесною, без тіні брехні.

​— Гаразд, — чоловік поглянув наче крізь мене. — Уже пізно. Закінчуй із вечерею і лягай відпочивати.

​— А ти? — перепитала я здивовано, кліпаючи очима. — Ти ж нічого не з'їв.

​— Не хочу, — коротко мовив він, закрокувавши до ліжка.

​Невже й справді не поступиться і займе його сам?