Схід: Табанідзе

   Грудень на Сході ніколи не схожий на зиму в книжках. Тут немає ні заметів, ні морозного хрускоту під підборами, ні білої чистоти, що приховує руїни. Керченська зима — це просто нескінченний, до нудоти затягнутий листопад. Це термометр біля входу на пошту, застиглий на позначці «плюс три», і пронизливий до самого мозку кісток солоний вітер, який цілодобово дме з протоки, збиває з ніг і видуває рештки тепла із сирого каміння.
   Земля в степу за містом стояла темно-зелена, тверда, просочена сіллю та їдкою вологою. Руда глина на путівцях не замерзала, а перетворювалася на липке, важке місиво, яке намотувалося на чуні та колеса візків важкими млинцями. Щоб просушити кути в будинках від чорної мокрої плісняви, буржуйки доводилося топити не вугіллям, якого давно не було, а уламками морського черепашнику, просоченого мазутом, та сухим, твердим сухостоєм.
   Від самого ранку в нижньому кварталі біля критого ринку було неспокійно. Аглая викотила на ґанок бакалійної крамниці свої важкі довоєнні ваги з чавунними гирями. Води в міському водогоні не було вже третю добу — на насосній станції заклинило старий поршень, і біля водовозної цистерни, яку Штурман притягнув на буксирі від причалу, вишикувалася мовчазна, похмура черга.
   Ліка стояла біля входу до редакції, підставивши обличчя сирому вітру, і дивилася, як люди міняють сушену тюльку на гас і ковані цвяхи. Час на Сході плинув повільно, як оліфа, що загусла на холоді. Без газет із материка, без радіомовлення і без календарів дні зливалися в одне нескінченне «зараз», де не було дат — тільки зміни на насосній, видача солі та очікування шторму.
   — Птахо, не стій на протязі, — гукнув їй із темряви підвалу Пал Санич. Він вийшов на ґанок, смикаючи зав’язки на старій армійській ватянці. У руці він тримав дерев’яну скриньку, акуратно оббиту смужками жерсті. — Ти краще збігай на Нижній до Табанидзе. Він із нічним катером прийшов із-за протоки, привіз чергову контрабанду. У нього там, кажуть, не лише сіль і сухе паливо. Нам потрібен матеріал для рубрики обмінів, та й дізнатися треба, що там про нас на тому боці говорять. І допікай його добряче — хай не думає, що «Вісник» безкоштовно друкуватиме його цінники. Акумулятори забереш у Аглаї. Вона три банки відклала, сухозаряджені, ще зі старих армійських запасів. Табанидзе за них пів року просив.
   — Пал Санич, а Штурман за прохід через Лиман свою частку не вимагатиме? — запитала Ліка, підтягуючи мотузку на чоботі.
   — Штурман річкою править, а на Ак-Бурун суходолом ідуть, — відрізав старий, прочищаючи горло сухим, прокуреним кашлем. — Рада так вирішила: Табанидзе даємо свинець напряму. Без морських. Штурману й так солярки з тральщика перепало. Ти головне — за свинцем стеж. І якщо грузин заговорить — слухай. Не перебивай і не сперечайся. У нього пам’ять складна, трохи що — піде у свою вежу й засув засунe.
   Ліка забрала в Аглаї двоколісний залізний візок. На дні, під промасленою ганчіркою, глухо дзенькнули важкі свинцеві банки. Аглая, не відриваючись від ваг, насипала Ліці в кишеню куртки жменю сушених абрикосових кісточок.
   — На, дорогою погризеш, — буркнула вона, витираючи долоні об фартух. — На мисі вітер шалений, губи до крові роздере. — І Табанидзе передай: якщо він наш товар на тому боці комендантським за харчі продаватиме — я йому сіль удвічі дорожче відпускати почну. Хай пам’ятає, хто його взимку годує.
  
   Дорога на мис Ак-Бурун займала майже три години важкої ходи пішки. Дороги як такої туди давно не існувало: потрісканий довоєнний асфальт уздовж берегової лінії осінніми штормами вимило до гострих ребер щебеню, а пряму степову ґрунтовку перегороджували остови спалених під час Війни цистерн і порослі бур’яном капоніри.
   Ліка штовхала візок перед собою, вибираючи сухі острівці черепашнику. Вітер із протоки дув ліворуч, безперервний, щільний, пахнучий гнилими водоростями, мазутом і далеким штормом. Від солоної мряки, що висіла в повітрі, куртка швидко стала важкою й липкою, а губи пекло від солі.
   На траверсі старих каменоломень дорога впиралася в завал із бетонних опор. Тут стояла дальня охорона мису — двоє хлопців із Нижньої слобідки в рваних шинелях і з довоєнними карабінами за плечима. Табанидзе підгодовував їх рибою та олією за те, щоб вони не підпускали до його боку чужих із берега.
   — Куди преш, Птахо? — один із хлопців, із синім від холоду обличчям і проваленим носом, перегородив шлях довгим жердиною з прив’язаним на кінці багнетом. — На мисі сьогодні тихо. Табанидзе на балкон не виходив.
   — Від Ради я, — Ліка зупинила візок, переводячи подих і витираючи солоний піт із чола. — Свинець привезла. І банки із суриком від Пал Санича.
   Другий охоронець підійшов, чоботом підняв мішковину у візку, провів брудним пальцем по клемі й плюнув у руду глину:
   — Гаразд, коти. Тільки до самої вежі не підходь, поки він знаку не подасть. У нього від ночі труба налаштована, не збий напрямок.
   Мис Ак-Бурун врізався в протоку гострим, урвистим язиком, складеним із сірого, крихкого черепашнику. На самому його краю, серед напівзруйнованих бетонних бункерів і іржавих рейкових протикатерних їжаків, височіла вежа берегового сигнального поста. Біла вапна на ній давно обсипалася, оголивши сіру, понівечену сіллю та вітрами кам’яну кладку.
   Це була найближча до Тамані точка всього Сходу. У ясні дні, коли над протокою не висіла липка серцевина туману, звідси без жодної оптики проглядався протилежний берег — низький, плаский, загадковий і чужий, прихований за імлою.
   Табанидзе чекав на неї біля підніжжя вежі. Він стояв, притулившись спиною до ветхої цегляної стіни, у важкому, вимасленому овчинному кожусі, підперезаному конопляною мотузкою. До Війни його родина три покоління жила в Камиш-Буруні: тримали величезні персикові сади й невелику приватну майстерню з ремонту суднових дизелів. Грузинське прізвище дісталося йому від діда, який приїхав до Криму ще в середині минулого століття, але сам Табанидзе вважав себе місцевим до мозку кісток.
   Коли почалася Війна, пряме влучання важкого снаряда в житловий квартал уже першого року змусило його поховати всіх — дружину, молодшого сина та сестру. Живим залишився лише шурин — чоловік сестри, який того дня чергував на таманському рибокомбінаті на тому боці. Там його й застав Вихід, коли вибух Мосту остаточно й назавжди перерубав протоку, перетворивши близький берег на недосяжний материк.
   Відтоді Табанидзе перебрався на Ак-Бурун. Він жив зовсім один, не тримав собаки, не ходив на засідання Ради й ні з ким у місті не пив. Єдиною ниткою, що пов’язувала його з минулим світом, була ця вузька смуга води й тонкий, судомний зв’язок із шурином, який залишився на тому боці.
   — Три банки, — Ліка зупинила візок біля сухої туї, стовбури якої від постійного вітру були зігнуті до землі. — Пал Санич передав, що якщо сурик свіжий, то до кінця тижня ще сажі відсипле для фарби.
   Табанидзе навіть не нахилився до візка. На його сухому, глибоко порізаному зморшками обличчі з густими сивими бровами не відбилося нічого. Єдине зряче око старого — темне, глибоке, схоже на колодязну воду — дивилося на Ліку важким, випробувальним примруженням. Друге око, уражене трахомою, сльозилося й було прикрите мутною повікою.
   — Пал Санич думає, що за три банки свинцю я йому весь материковий ефір переказуватиму? — голос у Табанидзе був скрипучий, схожий на тертя великої гальки в прибою. — Свинець мені Аглая й без нього віддасть, якщо я їй скажу, з якого причалу завтра тральщик солярку зливатиме.
   — Пал Санич платить за перевірені речі, — рівно відповіла Ліка, ховаючи змерзлі руки в рукави. — А за чутки з переправи Рада навіть сушеної хамси не дає.
   Старий тихо, безрадісно хмикнув, розвернувся й повільно пішов угору крутою залізною драбиною, що вела на нижній ярус вежі.
   — Заходь, Птахо. Ноги витирай об мішок. У мене сиро, але без бруду.
  
   Усередині вежі пахло не людським житлом, а радіорубкою, старим льохом і сушеною рибою; вимороженою кам’яною сирістю, каніфоллю, горілим машинним мастилом і кислим чаєм. У кутку, на дубовому верстаку, підв’язаному дротом, стояв важкий кустарний приймач із величезним мідним шкальним диском від армійської радіостанції. Поруч акуратними стосиками лежали стріляні гільзи, латунні трубки від біноклів і дві великі гасові лампи з полірованими рефлекторами.
   Механіка зв’язку Табанидзе з тим боком була складною, небезпечною й неквапливою. Фізично протоку ніхто не перетинав — патрульні катери з того боку без попередження валили по будь-якому невпізнаному силуету на воді. Зв’язок тримався на кількох непрямих каналах, вироблених роками.
   Щовівторка й щоп’ятниці, рівно о другій годині ночі, Табанидзе вмикав приймач на п’ять хвилин — на глухій, покинутій частоті, про яку вони з шурином домовилися ще під час Перемир’я. У ясні, безхмарні ночі в хід ішло дзеркало або гасовий рефлектор: короткі, заздалегідь обумовлені спалахи світла через тридцять кілометрів водної гладі. А раз на три-чотири місяці, коли на протоку опускався густий, щільний туман, відбувалася зустріч на воді. Два невеликі рибальські баркаси із заглушеними моторами сходилися на нейтральній банці посеред моря, не причалюючи один до одного, кидали у воду прив’язаний до пінопласту герметичний цинк із листами та батарейками й одразу розверталися назад.
   — У мене тут своя валюта, Дівко, — Табанидзе важко опустився на табурет, поклавши величезні, вузлуваті, понівечені артритом долоні на коліна. — Газетник твій звик, що новини за хліб купуються. А ти мені що даси? Свинець — це плата Ради. А ти від себе що скажеш?
   Ліка завмерла в дверному отворі. У щілину старої кладки зі свистом дув сирий вітер, десь під стелею гуділа труба.
   — Що тебе цікавить, Табанидзе?
   — Настя, — несподівано твердо й глухо вимовив старий, не піднімаючи очей. — Марфа, бабця її, перед смертю мені свою ікону віддала, просила наглядати. Настя все до хвіртки ходить?
   — Щодня, — тихо сказала Ліка. — Як на службу. Щоранку виходить і дивиться на дорогу.
   Табанидзе опустив голову ще нижче. Його важкі плечі в кожусі різко здригалися від дихання.
   — Скажи їй… коли повернешся, щоб перестала ходити, — вимовив він із труднощами, наче кидав важке каміння. — Нема там нікого на тому боці. Батьки її під час самого Виходу, коли паніка на переправі почалася, під Анапою в завал потрапили. Пошматувало їх там разом із машиною. Мені шурин ще три роки тому через контрабандистів передав, та я мовчав… Думав, хай дівка хоч надією дихає, поки молода. А зараз бачу — не надія це. Це петля на шиї. Скажи їй, Ліко. Це твоя плата за те, що зараз почуєш.
   Ліка відчула, як усередині все похололо від сухої, свинцевої тяжкості. Це були не просто слова — це був вирок, який їй пропонували привести до виконання власними руками.
   — А тепер слухай те, за чим Пал Санич тебе послав, — продовжив Табанидзе, піднімаючи своє єдине зряче око. — Позавчора вночі сигнал був. Рефлектором. Із того боку передали три довгі, два короткі. Мій шурин зараз на таманському терміналі кочегаром сидить, він усю армійську метушню з вікна бачить.
   Старий подався вперед, і його сухий, прокурений палець ткнув у бік вузького амбразурного вікна, за яким гуло сіре море.
   — Військові з того боку склади згортають. Не кидають усе в паніці, як під час Виходу, а системно вивозять важку техніку, цистерни та штаби назад на материк. Вузлові станції забиті ешелонами. Що це означає — шурин сам не знає, він тільки хвости потягів бачить. Але на тому боці серед робітників одна чутка ходить. Строк їм дано. До весняної відлиги.
   — До весняної? — перепитала Ліка, відчуваючи, як частішає пульс. — Що «до весняної»? Комісія приїде? Кордон запечатають бетоном? Чи назад повернуться?
   — Запам’ятай, Птахо: на тому боці ніхто нічого напевно не знає, — відрізав Табанидзе. — Там такі самі дурні сидять, тільки при світлі, з радіо й при хлібі. Але часова координата одна — до весни щось вирішиться. Або вони край остаточно відріжуть і статус «диких земель» закріплять навічно, або щось змінюватимуть. Шурин так і сказав: «Передай своїм — до березня хай сидять тихо. А з березня хай не чекають, що все одразу вирішиться й закінчиться. Такі справи швидко не робляться — роками тягнуться, а зриваються за один день. У березні це тільки рушить із місця. Куди покотиться і коли докотиться — одному богу відомо, та й то не факт, що він у курсі».
   Він підвівся з табурета, даючи зрозуміти, що прийом закінчено, і взявся шорсткою долонею за дубовий засув дверей.
   — Усе. Забирай свої порожні банки й провалюй. І про Настю не забудь. Якщо збрешеш їй або мені — більше на Ак-Бурун не приходь. Я тебе навіть за свинцеві валики Пал Санича на поріг не пущу.
  
   Дорогу назад Ліка пам’ятала погано. Сирий вітер тепер дув у спину, підганяючи легкий, розвантажений візок. Степ навколо здавався ще більш вимороженим, пласким і німим.
   До цього дня час на Сході плинув без берегів, без дат і без місяців — він був схожий на липкий кисіль, де існували тільки «до Війни», «у Війну» і «зараз». Тепер у цього нескінченного, тягучого «зараз» уперше з’явився твердий, металевий край.
   Березень.
   Вона увійшла до підвалу редакції, коли коптилка з гільзи вже догоряла, наповнюючи приміщення густим чадом. Пал Санич сидів біля ротатора, акуратно заправляючи в барабан свіжий, сіро-жовтий аркуш пакувального паперу. У кутку Гриша, підібгавши під себе порожні штанини, тихо паяв каніфоллю контакти на старому діоді.
   — Ну? — не піднімаючи голови, запитав Пал Санич, крутанувши дерев’яну ручку. — Що грузин сказав?
   Ліка поставила візок у куток, витерла обличчя, просочене степовою сіллю, і подивилася на свинцеві літери в дерев’яному наборному ящику.
   — Сказав, у березні все покотиться, — тихо вимовила вона. — До весни. Склади на тому боці порожніють, техніку тягнуть на материк. До березня час у нас є. А потім щось буде.
   Пал Санич завмер. Його єдина рука із затиснутим у ній пінцетом зависла над набраним рядком. Гриша в кутку перестав шипіти паяльником. У підвалі запала така тиша, що було чути, як на вулиці, на причалі, дерев’яний корпус баркаса важко б’ється об бетонний пірс.
   — До березня, значить… — тихо повторив Пал Санич. Він повільно поклав пінцет на стіл і потер своє мутне, скляне око. — А після березня, виходить, тільки початок. — Він помовчав, дивлячись на вогник коптилки. — Хоч якийсь берег у часу нарешті намалювався. Уже непогано.
   «Найстрашніше на нічийній землі — це не холод, не пліснява на стінах і не відсутність хліба. Найстрашніше — це коли в часу немає берегів. Десять років ми жили всередині одного довгого, нескінченного дня, де вчора не відрізнялося від завтра, а будь-яка подія вимірювалася тільки тим, дали сьогодні воду чи ні. Тепер у нас з’явився строк. Табанидзе кинув нам цю дату, як кидають суху скоринку голодному собаці: «до весни». І тепер ми вперше дивимося на старі довоєнні календарі не для того, щоб згадати минуле, а для того, щоб порахувати, скільки днів нам залишилося до моменту, коли чужі колеса знову покотяться нашою землею».