Схід: Пал Санич

    Електрику дали без попередження — просто сухий, тріскучий клац у щитку за шафою, і над столом Пала Санича впівсили загорілася стара сорокаватна лампочка, жовта й кругла, як яєчний жовток.
    За графіком Ради світла в нижньому кварталі чекали тільки опівночі. Ліка саме закінчувала чистити ротаційний барабан від підсохлої друкарської фарби — руки по лікті в гасі, під нігтями чорний в'їдливий бруд, а у вухах тонко й виснажливо гуділа вечірня тиша. Надворі швидко темніло, по-зимовому: від протоки тягло сирим холодом, гнилими водоростями й паленим полином.
    Пал Санич не став вмикати радіоприймач, хоча тумблер на старому «Океані» вже стояв у положенні «прийом». Він повільно зняв важкі окуляри в роговій оправі, скріпленій на переніссі синьою ізоляційною стрічкою, поклав їх на стос сірих бланків і довго, важкими кістлявими пальцями тер обличчя. Ліве око його — каламутне, затягнуте білястою більмовою плівкою — у хисткому світлі лампи здавалося зовсім скляним, неживим, наче вставленим із дешевого конструктора.
    — Без двадцяти одинадцять, — сказав він, дивлячись на пузатий будильник з відламаною кнопкою дзвінка й тріснутим циферблатом. — Якщо Аглая на насосній не перемкне фазу на холодильники рибного цеху, у нас є година. Відпочинь, Птахо. Від тебе гасом за версту тхне, вся ним просякла.
    Ліка витерла пальці ганчіркою, здійнявши хмару в'їдливого вугільного пилу, і сіла на край важкого дубового столу. Цей стіл Пал Санич особисто приволік на дерев'яному візку з будівлі міського суду в перший рік після Виходу, коли будівля стояла з вибитими вікнами, а паркетом вітер ганяв обгорілі підшивки кримінальних справ.
    — Пал Санич, а ви про тих, хто у Вихід пішов, коли-небудь писатимете? — запитала вона, кивнувши на свинцеві літери, акуратно розкладені по комірках каси. — Пашка-Рудий сьогодні на складах обгорілий планшет із печатками знайшов. Сказав, там у сховищі ціла скриня штабних паперів зотліла. Усі ці розпорядження, перепустки... Дорослі ж тоді вірили, що все під контролем.
    Старий сухувато всміхнувся, дістав із глибокої шухляди жерстяну коробку з-під індійського чаю зі стертим слоном, де зберігалися сушені гілочки чебрецю, і кинув дрібку у фаянсовий кухоль з відбитою ручкою.
    — Пашка твій базікає, а матчастини не знає. Документи тоді тримали тільки в цинках. Цинк не горить — він плавиться й смердить так, що легені виплюнеш. А штабну паперу одразу ж після Перемир'я в бочках спалили, коли почали відходити. Те, що він знайшов, — просто старі бланки перепусток. А про Вихід, Ліко, писати в газету нічого. Газета людям потрібна, щоб розуміти, як завтрашній день пережити, а не для того, щоб соплі по минулому розмазувати.
   
    Він замовк, дивлячись, як у каламутному окропі розгортаються сухі сірі гілочки. Світло лампи злегка тремтіло — десь на портовій лінії гуляла напруга, то згасаючи до ледь помітної червоної нитки, то розгораючись до сліпучої жовтої плями.
    — Я ж до всієї цієї колотнечі не в районках сидів, — раптом тихо, без звичної сухої строгості в голосі, промовив Пал Санич. — В області працював. Заступником головного редактора «Знамени». Чотири поверхи з жовтого інкерманського каменю, дубові поручні, у фойє — пальма в діжці й бюро перепусток. У мене кабінет був із вікнами на проспект, два телефони — червоний і чорний. Семен Ілліч, наш головний, чоловік був поважний, з орденами, усе про врожаї та суконні рішення засідань писати любив. А я на верстці сидів, на матеріалах.
    Він сьорбнув чебрецю, сильно поморщився від окропу, але кухля не поставив, гріючи об нього долоні.
    — Коли до нас війна прийшла, ми спочатку думали — мине. В області зведення правили, проповідували спокій. А на другий рік, акурат у травні, прилетіло. Не у військову базу, не на вокзал — прямо в наш четвертий поверх. Семен Ілліч якраз на ґанок вийшов курильний тютюн із кисета набити. Я всередині залишився, біля сейфа, свіжу шпальту звіряв. Гулу навіть не чув. Просто у вухах ніби дошка луснула, зі стелі ліпний карниз зірвало, і двері разом із петлями мені просто в груди вдарили.
   
    Пал Санич хитнув головою, торкнувся пальцем білястого ока.
    — Отямився — у роті штукатурка, хрумтить на зубах, кров із вух іде, а перед лівим оком — червона пелена. Виповз на ґанок, а там від Семена Ілліча тільки піджак та кисет у пилюці лежать. Пряме попадання. Лікар потім у госпіталі три тижні діставав із мене скляну крихту пінцетом. Око ось так і померло — нерв перебило. Думав, усе, кінець друкареві, списаний у брухт. А виявилося — це мене просто до справжньої роботи готували.
    — А чому ви за протоку не пішли? — Ліка запитала це ледь чутно, намагаючись розгледіти в його обличчі сліди того, довоєнного життя з дубовими поручнями й червоними телефонами. — Коли Перемир'я оголосили, у вас же напевно можливість була?
    Пал Санич поставив кухоль на стіл. Погляд його вперся в темний кут, де під мішковиною лежали запасні валики для ротатора.
    — А хто йшов, Птахо? Ти взагалі пам'ятаєш, як це було, чи в тебе в пам'яті самі дитячі казки залишилися? Перемир'я підписали — у місті тихо стало, аж у вухах дзвеніло від цієї тиші після артилерійського гулу. Усі думали: ну, слава богу, відвоювалися. Зараз комісія приїде з центру, кордони проведуть, налагодиться постачання, світло дадуть постійне. А замість комісії армія почала техніку колонами до переправи тягнути. Спокійно так, за графіком, без крику. Натурально — виведення військ. А за військами — ті, хто розумніший та ближче до печаток сидів.
    Він порахував на пальцях, загинаючи сухі фаланги:
    — Наш головний редактор обласний, новий, якого після Семена Ілліча прислали, — у нього зять у міністерстві сидів. Так його з килимами, з чеським гарнітуром і двома скринями кришталю на третьому ж військовому баркасі вивезли, ще до того, як на переправі комендантські огляди поставили. Начальник порту своїми каналами пішов — на катері з митниками, забивши трюм каністрами із соляркою. Директор рибокомбінату — той просто забив три фури мороженою хамсою, дав комендантові переправи золотий перстень і пропуск отримав поза чергою. У кого гроші були, зв'язки або родичі з хорошими домами за протокою — ті в перший же місяць змилися. Поки все це виглядало як «тимчасове передислокування» та «планова евакуація апарату».
    — А ви?
    — А я в чергу став, — гірко хмикнув старий. — Як останній дурень, із фанерною валізою, де сухі коржі лежали та дві підшивки «Знамени», і з довідкою від міськради. Вихід же не за один день стався. Пів року ця тяганина тривала. Пів року! На переправі черги на чотири кілометри вишикувалися. Люди в машинах ночували, палили багаття із парканних дощок, чекали, коли огляди пройдуть. Номери на долонях хімічним олівцем писали — «три тисячі чотириста шістнадцятий». Перемир'я ж тривало, війна мовчала, усі вірили, що черга посунеться. А потім…
   
    Пал Санич зробив паузу. У підвалі було чути, як надворі, на лінії протоки, самотньо й глухо ухнула вода — чи то сплеск від шматка бетону, що впав, чи то далекий сплеск нічного катера.
    — Потім Міст підірвали.
    Ліка завмерла. Про Міст на Сході говорили багато, але завжди пошепки. Хто його зруйнував — армія під час відходу, диверсанти, чи він сам від старих тріщин і нерозірваних зарядів під опорами склався — ніхто до ладу не знав.
    — Уночі ухнуло так, що в нас на Гоголя в підвалах глечики з молоком потріскалися, а на морі спалах був — світло, як удень. А вранці на переправі почався той самий Великий Вихід. Не евакуація вже, а дика, собача паніка. Пороми стали. Портові катери за проїзд почали просити не гроші — золоті зуби, армійські радіостанції, німецькі генератори. Черги зім'яли. Машини, у яких бензин закінчився, із причалів прямо у воду штовхали, щоб місце для вантажівок звільнити. На палуби лізли канатами, билися жердинами, кидали валізи з одягом. Тікали всі — хто вчора в міськкомі кричав, що підійматиме край із руїн, хто перепустки продавав, хто заднім числом довідки виписував. За три тижні весь цей «верхній шар» із міста вимело, як сухе листя мітлою.
    — І залишилися тільки ті, хто не встиг?
    — Залишилася шкаралупа, — жорстко відрізав Пал Санич. — Ми з тобою, Аглая, та колишні портові вантажники з кочегарами. Ті, у кого ні зв'язків, ні золота, ні родичів у Краснодарі не водилося. Ті, хто вростали в цей черепашник кістками й вирватися не змогли.
    Він важко підвівся, постояв біля залізного сейфа, розглядаючи облуплену фарбу, і так само мовчки повернувся на місце.
    — Влада, Птахо, — це ж не герб на папері й не мундир із ґудзиками. Влада — це коли в тебе є печатка й міліціонер на розі, який цієї печатки боїться. А коли герби викинули в протоку, а міліціонер поплив на плоті з двох автомобільних камер, залишилася тільки голопуза правда. Залишилося те, що в людей було в руках. В Аглаї були ваги й контрольний склад із сіллю — вона стала торгівлю тримати й за мірою стежити, щоб за пайок сушеної риби не вбивали. У Штурмана були два важкі баркаси з робочими дизелями — він став протоку тримати й сітями рибу добувати. А в мене була грамотність. І розуміння: якщо людям щоранку на сірому папері не друкувати, що вони ще люди, а не звір'я на кам'янистому березі, — вони через місяць одне одного за відро гнилої картоплі переріжуть.
    Він обережно провів рукою по станині ротатора.
    — Друкарський цей барабан ми з Гришею відкопали. В архів колишньої адміністрації залізли на третій місяць після Виходу. Будівля стояла без дверей, на першому поверсі вітер ганяв папери, а в підвалі — сухо, дах цілий. Лежить цей чортів барабан, банки з фарбою сухі та пачка паперу. Гриша тоді ще на своїх двох ходив…
    Ех, Гришко. Перший хлопець у місті був. Не встигне десь трубу прорвати або двигун стати — Гриша вже з ключем і паяльником іде. І радист, і електрик, і слюсар. Це вже потім, на третій рік Перемир'я, його на фугасі біля каменоломень підірвало. Якась сволота протипіхотну в кущах кинула. Ноги в лікарні відняли — Аглая особисто ножівкою та спиртом працювала, — з усієї медицини тільки склянка чачі та чисте полотно залишалися. Ноги забрали, а голова й руки залишилися. Без нього ми цей передавач у підвалі аж ніяк би з радіодеталей не зібрали.
    Пал Санич помовчав, дивлячись на гасову кіптявку, кіптява від якої тонкою цівкою тягнулася до стелі.
    — Ось ти про Настю вчора питала, — раптом тихо, з особливою теплотою й болем промовив він. — Чому вона в нас така… дика, наче не від світу цього. Ходить руїнами, мушлі збирає, в очі нікому не дивиться. А її батьки — родичі її — якраз із тієї першої, чистоплюйської хвилі були. Із фінансового відділу міськради.
    Ліка подалася вперед. Про батьків Насті в місті говорили різне, але Пал Санич пам'ятав усе з точністю до дня.
    — Тато її, Аркадій, у шеврових туфлях ходив навіть коли сухпайки видавали. Коли армія пішла за протоку, вони з дружиною перелякалися до смерті. Насті тоді чотири роки було. Дівчинка — картинка: кучерики, сукенка з рюшами, червоні черевички. Вони її на вулицю Гоголя до старої баби, Марфи Степанівни, на білій «Ладі» привезли. Валізи в них у багажнику стояли шкіряні — з металевими накутниками, важкі. Я сам бачив, як Аркадій цій бабі руки тискав і лепетав:
    «Марфо Степанівно, це ж тільки на місяць! Як до Краснодара доїдемо, службове житло відомство оформить, підйомні отримаємо й одразу за Настенькою повернемося! Це ж планова евакуація, скоро все вляжеться!»
    — І вона повірила? — запитала Ліка.
    — Баба? Ні, — хитнув головою Пал Санич. — Марфа Степанівна розумна була, до війни в аптеці провізором працювала. Вона тільки мовчки Настю за руку взяла, а їм услід хрест поклала. А дівчинка… Дівчинка стала біля хвіртки у своїх червоних черевичках і дивилася, як біла машина за поворот зникає. І цей «місяць» у неї в голові на все життя застряг. Потім вона щодня до хвіртки виходила — поки Вихід тривав, усе вдивлялася в машини. Щоранку, як на роботу.
    Він зітхнув, витираючи вуса долонею.
    — А потім Міст обвалився. Паніка почалася, зв'язок перервався. Телеграф на пошті ще тижні два гудів — люди намагалися родичів знайти, та тільки хто там у паніці ці телеграми розбирав? Батьки її, може, й рвали на собі волосся у своєму Краснодарі, та тільки стіна вже постала. Ні проїхати, ні дозвіл отримати, ні катер найняти — на переправі патрулі почали стріляти без попередження. Баба через два роки злягла — серце не витримало, коли зрозуміла, що вони не повернуться. Аглая Настеньку до себе забрала, виходила, відгодувала сушеною тюлькою та кашею з висівок. Та тільки дівчина так біля хвіртки й залишилася. Батьки її там, на материку, може, давно нових дітей народили й у нормальних будинках живуть. А вона тут — «на місяць залишена». Не на місяць — на все життя.
   
    Лампочка над головою ні з того ні з сього знову затремтіла, світло стало зовсім тьмяним, ниткоподібним, червонуватим — Аглая на насосній явно ввімкнула якийсь важкий поршневий агрегат, забираючи останні ампери.
    — А я тут роки три тому сидів, — Пал Санич притулився плечем до пошарпаної книжкової шафи, — Гриша якраз нову антену з мідного кабелю на даху редакції розтягнув, ми материкові частоти ловили, щоб хоч новини послухати. Перешкоди, свист, морзянка… І раптом — голос. Чистий такий, оксамитовий, без жодного тріску. Виступає голова нашого колишнього обласного комітету з преси. Пам'ятаєш, може, був такий — Кузьмін? У нього ще пика завжди лисніла, і він на кожен День преси районним газетам грамоти в рамці роздавав. Поїхав у Вихід одним із перших — на персональній чорній машині, із зеленим перепусткою через переправу.
    Ліка підняла очі від ротатора.
    — І ось сидить цей Кузьмін у студії, десь у Москві чи Ростові, засмаглий такий, у піджачку з голочки. І розповідає ведучій про «проблеми відновлення єдиного медіапростору та цифрову інтеграцію регіонів». Говорить гладко, правильно, про гранти, про наклади, про «високу місію слова». А я сиджу в підвалі колишньої пошти. Навколо сажа, гасова кіптява, Гриша безногий на табуретці під пахвою контакти паяє, а я ручку ротатора кручу, щоб завтра триста аркушів «Вісника» на сірому пакувальному папері видати. На яких написано, на якому причалі сьогодні питну воду дають і по чому сушену тюльку на Перекопській на гас міняють.
    Він коротко, сухо хмикнув. Без злості, без образи — так хмикають старі майстри-каменярі, дивлячись, як діти будують пасочки з мокрого піску.
    — І знаєш, Птахо… Ні образи в мене не було, ні заздрості. Тільки думалося: треба ж, як цікаво все влаштовано. Той, хто раніше крутив долями п'ятдесяти газет і сотень людей, тепер просто красиво бреше за хороші гроші в теплому кабінеті. А той, хто реально тримає ниточку зв'язку для чотирьох тисяч покинутих душ, — сидить у підвалі без світла, витирає гас із рук і думає, де на завтра півбанки чорнила дістати.
    Світло блимнуло востаннє, на секунду спалахнуло яскравим білим сліпучим полум'ям і з тихим «пшиком» остаточно згасло.
    Редакція поринула в густу, щільну, майже відчутну на дотик темряву, що пахла старим папером, сушеним чебрецем, машинною оливою та в'їдливим гасом. Десь у глибині підвалу тихо й розмірено цокав будильник, відлічуючи нічні хвилини.
    — Усе, — сказав із темряви спокійний, сухуватий голос Пала Санича. — Година минула. Запалюй кіптявку, Ліко. Треба до ранку довести шпальту, поки фарба не засохла.
    Ліка схилилася над зошитом. Пір'яна ручка тихо й ритмічно рипіла в напівтемряві підвалу, залишаючи на жовтуватому папері чіткі, чорні рядки:
    «Великий Вихід забрав із міста тих, кому було куди тікати, залишивши нас із тими, кому тікати було нікуди. Вони повезли із собою печатки, посади та право говорити від нашого імені, але забули головне: влада не відпливає на поромах. Влада залишається там, де людина з коромислом ділить воду, а людина з ротатором відчищає сажу з рук, щоб уранці сказати правду. І поки Настя чекає біля хвіртки свій давно закінчений «місяць», ми крутитимемо цей барабан. Бо для тих, хто поїхав, ми стали статистикою, а одне для одного — єдиними живими людьми на цій землі».