Схід: Покинуті склади

    Редакція «Вісника» дізналася про дитячий ринок на східній околиці від Аглаї.
    Вона прийшла до Пал Санича близько полудня, коли підвальне приміщення редакції на вулиці Гоголя щойно прогрілося від чавунної буржуйки. Аглая увійшла, не постукавши, гучно тупаючи важкими чоловічими чоботами, і мовчки кинула на полірований дубовий стіл редактора предмет, витягнутий із глибокої кишені фартуха.
    Предмет упав на дерев’яну стільницю з дзвінким, мідно-латунним стуком. Це була невистрілена гільза від тридцятиміліметрової автоматичної гармати. Верхню її частину акуратно, рівно, без задирок зрізали ножівкою по металу приблизно наполовину, а край ретельно обробили дрібним напилком і зашліфували наждачкою. Вийшов чудовий, небиткий стаканчик-мірка об’ємом рівно п’ятдесят грамів.
    Пал Санич підштовхнув гільзу сухим вказівним пальцем, покрутив її перед своїм єдиним зрячим оком і не поспішаючи підніс до носа. Від металу ще слабко пахло старим збройовим солідолом і сухим степовим пилом.
    — Звідки деталь? — запитав Пал Санич, підводячи погляд на Аглаю.
    — Пашка-Рудий приніс, — похмуро буркнула Аглая, впираючи руки в боки. — Приперся сьогодні на ринок із цілим полотняним мішком цієї гидоти. Купив у баби Валі з Восьмого кварталу півбуханки сухого ячмінного хліба і в’язку сушеного часнику. Відрахував за все рівно шість таких гільз. Сказав, у них там на складах за каменоломнями тепер свій курс, своя біржа і свій перерахунок. Маленька автоматна гільза — як один сушений дрібний бичок. Велика, ось ця, під стопку, — як пайка хліба або дві головки часнику. А якщо гільза з цілим, непобитим капсулем — за дві пайки йде, бо з капсуля можна добути розпалювання для багаття.
    Пал Санич ще раз провів пальцем по гладкому зрізу латуні.
    — На складах, значить… — пробурмотів він. — Там же після Перемир’я тилові комори покинуті. Коли артдивізіон відходив до моря, вони там капоніри палили, та, видно, не все спалили. Снаряди, ящики, різна дрібнота…
    — Вони туди як на роботу ходять, Санич, — Аглая важко зітхнула, і її вовняна хустка хитнулася. — Дорослі туди не лізуть, бо пам’ятають, як там, у двадцять п’ятому році, мінометка здетонувала — півнеба червоним горіло, і уламки аж до Промзони летіли. А цим шмаркачам байдуже. Вони там кожен окоп, кожну траншею носом перерили. Іди, Птахо, подивися, що вони там влаштували. А то вони завтра із затворів собі ваги зроблять, а нас із ринку виженуть за неконкурентоспроможність.
   
    Шлях до східної околиці займав майже годину ходи.
    Ліка йшла через колишні дачні селища, покинуті ще в перші місяці після припинення вогню. Тут, за межею старих п’ятиповерхівок, місто плавно перетікало в сухий, випалений степ. По обидва боки розбитої ґрунтовки тягнулися повалені дерев’яні паркани, остови згорілих довоєнних легковиків, втиснуті в суху глину, і дикі сади, де незбирана дрібна алича висохла й перетворилася на тверді, мов камінь, чорні кульки.
    Над пустирем гуляв холодний, пронизливий вітер із боку протоки. Він ніс по землі сірий пил, уривки зотлілого пакувального паперу з-під боєприпасів і сухі перекотиполе, які з тихим шелестінням застрягали в іржавому колючому дроті.
    Покинуті склади артдивізіону розташовувалися одразу за глибокими черепашниковими каменоломнями. Під час виведення військ у час Великого Виходу тилові частини відходили поспіхом. Усе, що не встигли завантажити на вантажівки й баржі, скидали в бетонні капоніри — напівпідземні сховища, вириті в пагорбах і засипані зверху товстим шаром землі та дерну. Де-не-де перекриття обвалилися від вибухів, але кілька сховищ залишилися цілими, заросли за довгі роки сухим чагарником, завалені уламками шиферу та будівельним сміттям.
    Дитячий «ринок» розмістився в найбільшому, третьому капонірі. Колись сюди під’їжджали вантажівки з боєприпасами для реактивних систем. Дах із профільного заліза зірвало або розтягли на будматеріали ще в перші роки, але метрові бетоновані стіни чудово захищали внутрішній двір від нестерпного степового протягу.
    Ліка підійшла до капоніра з боку старої траншеї, намагаючись не шуміти брезентовими штанами.
    Усередині капоніра кипіло життя. Там зібралося семеро дітей — на вигляд від семи до дванадцяти років. Усі були вдягнені в строкатий, збірний одяг: пропалені на ліктях ватники з чужого плеча, підперезані конопляними мотузками, вовняні светри з розпущеними комірами й старі батьківські кашкети, насунуті аж на вуха. Взуті діти були хто в обрізані гумові чоботи, підшиті сукном, хто в чуни з повсті, обклеєні з боків сірою будівельною стрічкою.
    Посеред капоніра стояли три перевернуті дерев’яні ящики з-під снарядів «Граду» зі збереженими зеленуватими трафаретними написами. На ящиках акуратно було розкладено готову «продукцію».
    Головним за цим імпровізованим прилавком стояв Пашка «Рудий» — десятирічний хлопчина з розсипом великих веснянок по всьому носу. У руках він із поважним виглядом тримав саморобні аптекарські ваги: до сухої вербової планки на капронових нитках були підвішені дві сплющені консервні банки з-під згущеного молока. В одній банці як гирі лежали латунні гайки та сталеві кульки від підшипників.
    — Стій, тітко! — миттю гаркнув Пашка-Рудий, щойно Ліка ступила на уламок бетону біля входу. У правій руці хлопець стиснув обламаний сталевий шомпол, повертаючись до неї всім корпусом. — На територію складів вхід за перепустками! Або давай дві гільзи від калаша за вхід, або стій на бровці й не пили!
    — Я від Пал Санича, із «Вісника», — спокійно сказала Ліка, зупиняючись і показуючи свій планшет на шкіряному ремінці. — Газета.
    Пашка примружив одне око, оглянув Ліку з ніг до голови, переглянувся з хлопчиськом меншим, який сидів на сусідньому ящику, — Гришкою «Радистом», у якого на шиї на мотузочці висів круглий навушник від довоєнного радіоприймача, — і плюнув крізь зуби в куток капоніра точнісінько так само, як це робив Штурман на причалі.
    — А, редакторські… — протягнув Пашка, осліпливо блиснувши очима. — Гаразд, заходь. Тільки ногами не шаркай, у нас тут товар за калібрами розсортований. Он у той лівий кут не ходи — там порохові «макарони» на брезенті сушаться, наступиш — згориш і товар зіпсуєш.
    Ліка обережно переступила через іржаву сталеву стрічку кріплення і присіла на сухий кам’яний валун біля бетонованої стіни.
    Асортимент дитячої «біржі» вражав своєю жорстокою функціональністю, акуратністю і повною, абсолютною звичністю до смертоносних залізяк.
    На першому ящику рівними, красивими стосиками лежали латунні та сталеві гільзи. Їх скрупульозно розклали за розміром і призначенням: маленькі п’ять сорок п’ять і сім шістдесят два від автоматів і кулеметів; важкі, пузаті дванадцять і сім від великокаліберних кулеметів; і, нарешті, головна гордість колекції — довгі латунні гільзи тридцятого калібру. Кожну гільзу попередньо промили від нагару солоною морською водою і витерли до блиску пучками сухого полинового дерну.
    На другому ящику громадилися побутові товари, добуті із залізного брухту: латунні капсульні втулки, з яких виходили чудові рибальські грузила для донок; рівні смуги гнучкої сталевої стрічки, що йшли на затискачі для пічних труб; і довгі, темно-сірі, схожі на макаронини палички артилерійського пороху.
    — Пашка, а порох ви навіщо збираєте? — тихо запитала Ліка, витягуючи з планшета касову стрічку й олівець.
    — Як навіщо? — щиро здивувався Рудий, пересипаючи в долоні латунні гайки-гирі. — Пічки розпалювати! Сира полинь або плавник із моря в буржуйці без пороху взагалі не горять — одна кіптява та чад на всю кімнату. А одну порохову макаронину на дно печі кинув, лучину зверху поклав, сірник підніс — вона як зашипить! Уся піч одразу гуде, вогонь миттю схоплюється. Дорослі в нас порох за сушену хамсу і за сіль беруть тільки так. Одна довга паличка — три сушені хамсини.
    — А якщо спалахне в руках?
    — Не спалахне, — озвався Гришка-Радист, поправляючи свій навушник на шиї. — Порох без гільзи й без замка не вибухає. Він просто яскраво горить, як смолоскип. Ми ж не дурні, щоб закупорені гільзи з порохом на сонці тримати. А капсулі ми окремо вибиваємо й тримаємо в банці із соляркою, щоб не пересихали й не іскрили.
    У цей момент у капонір із боку каменоломень спустилася дівчинка років восьми, замотана у великий вузол махрового шарфа. В руках вона обережно, обома руками, несла половину пластикової каністри, накритої чистою крохмальною ганчіркою.
    — Рудий, — сказала дівчинка тонким, але дуже суворим голосом. — Ось. Мати пиріг із пасльоном і дикими яблуками спекла. Давай за нього дві гільзи тридцятки і шматок мідного дроту.
    Пашка-Рудий суворо, з виглядом досвідченого ринкового оцінювача підтягнув каністру до себе, підняв ганчірку, відчайдушно понюхав пиріг, підколупнув край скоринки потемнілим нігтем і подивився на свої ваги з консервних банок.
    — Пиріг сируватий, — відрізав Пашка. — І яблук мало, один паслін кислий. За такий пиріг дам одну гільзу тридцятку під стопку і дві дрібні автоматні. А дроту не дам. Дріт у нас у резерві лежить — завтра на причал піде, Штурман за нього два ковані рибальські гачки на калкана обіцяв.
    Дівчинка постояла, подумала, посопіла носом, переступаючи з ноги на ногу у своїх повстяних чунях, потім рішуче кивнула:
    — Гаразд. Давай гільзи. Тільки тридцятку вибери рівну, без раковин, щоб бабі Валі під мірку віддати.
    Угода відбулася миттєво. Без зайвих слів, без сварки і без звернення до Ради. Пашка видав товар із зеленого ящика, акуратно забрав шматок пирога, відламав третину Гришці-Радисту і тут же відправив залишений край собі до рота, смачно пережовуючи.
    Не встигла дівчинка піти, як біля входу в капонір пролунав важкий тупіт чобіт і гучне сопіння.
    У капонір стрибнув високий, худий хлопець років дванадцяти з протилежної околиці — з району Старого Карантину. На ньому був рваний армійський светр із розпущеними рукавами, а в руках він насилу тримав важкий, покритий рудим черепашниковим нальотом предмет — сталевий дзьобоподібний інструмент із затискним гвинтом і дерев’яною ручкою. Це був довоєнний артилерійський ключ для встановлення механічних підривачів.
    — Во! — важко дихаючи, видихнув хлопець, бухнувши ключ на край середнього ящика. Ящик жалібно скрипнув. — Із п’ятого сховища витягнув. З-під плити. Дивись, Рудий, річ! Справжній інструмент, не гнилий!
    Пашка-Рудий недбало підійшов до ключа, торкнувся пальцем іржавого затискного гвинта й спробував його повернути. Гвинт не піддався.
    — Глухар, — виніс вирок Пашка. — Різьба закисла намертво. Кому цей ключ потрібен? На метал його Аглая не візьме — у ньому чавуну більше, ніж сталі, а за чавун у нас півпайка дають.
    — Та ти поверни, поверни! — азартно закричав хлопець із Карантину. — Він же з набору! За такий ключ Штурман на причалі цілу каністру солярки відвалить, ним же на плоскодонках гайки на редукторі крутити зручно!
    — Штурман за закислий ключ тобі тільки вухо накрутить, — озвався Гришка-Радист. — Він учора Кольці за такий самий закислий ключ навіть сушеного бичка не дав. Сказав, щоб спочатку в солярці відмочили три дні, а потім несли.
   
    У капонірі почався азартний, професійний торг. Діти сперечалися про марки металу, про якість різьби, про можливість відмочити іржаву деталь у пічному мастилі й про те, за скільки сушеної риби цю деталь можна збути на рибокомбінаті. У їхніх словах не було дитячої наївності — це був сухий, прагматичний розрахунок дорослих керченських добувачів, які вивчили ціну кожної залізяки раніше, ніж абетку.
    Ліка швидко занотовувала на папері ці терміни й діалоги. Усередині неї змішувалися два почуття: з одного боку, це був чистісінький, дзвінкий абсурд, а з іншого — вражаюча, незламна живучість цієї землі.
    — Пашка, — покликала вона Пашку, коли торг за ключ стих і хлопець із Карантину пішов відмочувати деталь у балці. — А вам тут не страшно? Це ж покинуті склади. Тут у двадцять п’ятому році такий вибух був, що половину капонірів вивернуло.
    Пашка витер рот від соку пасльону рукавом ватника і подивився на Ліку зі щирим подивом — так дорослий майстер дивиться на нетямущого учня, який ставить дурні запитання.
    — У двадцять п’ятому мене ще на світі не було, — просто сказав він, поправляючи свої ваги. — А чого боятися? Склади як склади. Земля та бетон.
    — Ну а міни? Нерозірвані снаряди?
    — Так міни ж у глибокій землі сидять, за каменоломнями, — Пашка махнув рукою в бік зарослого полином пагорба за капоніром. — Ми туди й не ходимо. Там земля горбом стоїть, і дріт іржавий із кільцями стирчить із бур’яну. Навіщо туди лізти? Там товару немає, одна грязюка. А на складах усе зрозуміло й розмічено. Ось сховище номер три — там гільзи лежали, ми їх давно вигребли й промили. У сховищі номер чотири — там ящики із сухим піском, там нудно, робити нічого. А в другому сховищі перекриття просіло, там сорокап’ятки в солідолі стоять у два ряди. Ми їх не чіпаємо — вони важкі й мазутні.
    — Ви їх не чіпаєте тільки тому, що вони важкі? — перепитала Ліка.
    — Ну так. І підривачі в них сині, із пластику. Дядько Штурман нам одразу сказав, коли ми сюди вперше прийшли: якщо в залізяки підривач синій або зелений — ближче п’яти метрів не підходити й камінням не кидатися, а то ноги до самого таза відірве. Ми й не підходимо. Ми що, з глузду з’їхали? Нам ще на причалі працювати.
    Він говорив це так буденно й природно, ніби пояснював правила довоєнної гри в городки, козаків-розбійників чи хованки.
    Для цих дітей, які народилися під час війни або одразу після укладення Перемир’я, навколишній ландшафт руїн не був ні трагедією, ні історичною пам’яткою минулої катастрофи, ні «зоною смертельної небезпеки». Це була їхня єдина батьківщина, їхнє природне середовище існування. Вони виросли серед пробитого залізобетону, згорілих автомобільних остовів і порохової гарі точно так само, як довоєнні діти росли серед зелених парків, дитячих майданчиків, гойдалок і пісочниць. Вони знали тут кожен небезпечний черепашник, кожен підозрілий горбок, кожну розмотану розтяжку і кожну марку синього підривача так само твердо, напам’ять, як довоєнна дитина знала правила переходу через вулиці з автомобільним рухом.
    — А коли виростеш, Пашка, ким будеш? — тихо запитала Ліка, дивлячись на його вимазаний веснянкуватий ніс.
    Пашка гордо розправив плечі під широким батьківським картузом, поправив ваги з консервних банок і випнув підборіддя:
    — Механіком буду! На причал піду, до Штурмана в артіль. Він обіцяв мене на плоскодонку мотористом узяти, коли мені чотирнадцять виповниться і руки зміцніють. Буду дизель крутити, клапани регулювати й солярку на щільність перевіряти. А Гришка он на радіовузол на морвокзал піде, він уже за тріском у навушнику вміє визначати, коли патрульний катер на тому боці заводиться.
    Гришка-Радист у кутку гордо хитнув головою і знову притиснув свій круглий навушник до вуха, хоча обірваний капроновий дріт від нього просто висів у повітрі, ні до чого не підключений.
   
    Близько четвертої години дня, коли холодне степове сонце почало хилитися до обрію і степ за капоніром залило тьмяним помаранчевим світлом, на пустирі з’явилися дорослі.
    Це був батько Пашки — сутулий, накульгуючий на ліву ногу чоловік з арматурного заводу в пропаленій робочій куртці, і двоє сусідів із Катерної вулиці. Вони прийшли сюди не сваритися, не влаштовувати скандалів і не смикати дітей за вуха за небезпечні ігри. Батько Пашки просто мовчки підійшов до зеленого ящика, подивився на акуратну стопку порохових «макаронів», важко зітхнув і витяг із кишені потертий брезентовий мішечок.
    — Паш, — тихо сказав батько, з хрипотою в голосі. — Мати сказала дві палички пороху дати. На ніч буржуйку заправити, а то надворі мороз береться, стіни в домі інеєм покриваються.
    — Порох по три сушені хамсини за паличку, — насупився Пашка-Рудий, миттю приймаючи позу жорсткого торговця й піднімаючи ваги на рівень грудей. — Або за каністру солоної води з причалу.
    — Я тобі вдома хамсини віддам, із сіней витягну, — насупився батько, дістаючи махорку. — Не мудруй тут перед редакторською.
    — Угода є угода, — озвався з кутка Гришка-Радист. — Аглая на раді сказала: без оплати товар із прилавка не видавати. А то в нас баланс зійдеться не туди, і Штурман нам гачків не викує.
    Батько Пашки тільки важко хитнув головою, витяг із брезентового мішечка дві сухі, зігнуті кільцем хамсини, кинув їх у консервну банку на вагах і акуратно забрав дві сірі порохові палички.
    — Торгаші чортові… — пробурмотів він собі під ніс, але в його голосі не було ані краплі справжньої злості. Лише та сама нескінченна, рівна, глибока керченська втома. — Ходімо додому, Пашка. Мати суп із черепашок і сухої картоплі зварганила. Час уже вечеряти.
    — Зараз, — відповів Пашка, акуратно складаючи гайки-гирі в дерев’яний ящичок. — Замовлення здамо, ящики брезентом накриємо і прийдемо.
   
    Ліка поверталася до підвалу на вулиці Гоголя, коли над Керченською протокою вже запалювалися перші, холодні й рідкісні зимові зорі.
    Місто знову занурювалося в темну, насторожену тишу. У вікнах одноповерхових приватних будинків і на перших поверхах зруйнованих п’ятиповерхівок запалювалися рідкі коптилки з ґнотів і жиру, а над сивими шиферними дахами піднімалися тонкі сизі димки від буржуйок, що пахли полином, сухою хвоєю та легкою пороховою гар’ю.
    Пал Санич чекав на неї в підвалі редакції. Він уже закінчив чистити друкарський вал ротатора і тепер повільно пив гарячий окріп із залізного кухля, кинувши туди суху яблучну шкірку для запаху й смаку.
    — Ну що там, Птахо? — запитав він, дивлячись на неї поверх краю кухля своїм єдиним зрячим оком. — Склади горять? Чи Пашка собі пальці відірвав?
    — Не відірвав, Санич, — Ліка втомлено опустилася на дерев’яний табурет, витягла ноги, що гуділи від довгої ходьби, дістала блокнот із касової стрічки й поклала його перед редактором. — У них там повний порядок, Санич. Категорії якості, курси обміну за калібрами, капсулі в банці із соляркою замочені, щоб не іскрили. За пиріг із пасльоном дають одну гільзу тридцятку і дві дрібні.
    Пал Санич мовчки подивився на касову стрічку, списану її дрібним, чітким, рівним почерком. Єдине зряче око його на мить завмерло, відбиваючи жовтий вогник коптилки.
    — Напишеш? — тихо запитав він.
    — Напишу, — Ліка вмочила перо в чорнило із сажі. — Тільки це не про покинуті склади стаття буде, Санич.
    — А про що ж?
    — Про світ, який ми втратили, а вони його навіть не помітили, — Ліка притиснула ліву руку до холодного дерева столу, щоб вона не тремтіла від почуття, що нахлинуло. — Ми з тобою все чекаємо, коли нормальне життя повернеться, коли труби розкопають і потяги підуть. А для них ось цей ланцюг на свердловині, ці гільзи від гармат і порохові макарони — і є нормальне життя. Єдине, яке в них було і є. Вони в ньому не виживають, Санич. Вони в ньому просто живуть.
    Пал Санич довго мовчав. У підвалі було чути лише, як у буржуйці потріскує сухий черепашник і попискує цвіркун за піччю. Потім редактор важко зітхнув, поставив кухоль на край ротатора і сказав:
    — Пиши, Птахо. Пиши рівно й без сліз. Тільки про сині підривачі обов’язково великим шрифтом укажи. Щоб інші дурні на складах не підірвалися.
    Ліка схилилася над зошитом. Перьова ручка тихо й ритмічно рипіла в напівтемряві підвалу, залишаючи на жовтуватому папері чіткі, чорні рядки:
    «Ми боїмося за них,
    бо пам’ятаємо, який вигляд мало це місто до того, як на нього впали перші снаряди. Але вони цього не пам’ятають. Для них покинутий капонір — це просто сухий захищений двір, а сталева гільза — зручний стакан для води. Вони навчилися переробляти руїни на життя швидше, ніж ми встигли написати про це у своїх газетах. І в цьому — наш найбільший смуток і наша єдина надія».