Глава 3 Вечір на терасі

Затишна тераса ресторану потопала в теплому світлі невеликих ламп. Після задушливого дня вечір нарешті приніс прохолоду, і легкий вітер час від часу ворушив листя у великих вазонах уздовж дерев’яної огорожі. З-за скляних дверей долинав приглушений дзенькіт посуду, пахло смаженою рибою, цитрусами й свіжою зеленню. За сусідніми столиками неголосно перемовлялися люди, але їхні голоси зливалися в рівний фон, який не вимагав уваги.

Роуз зручно вмостилася на диванчику, накривши коліна пледом, і неквапливо смакувала апероль. Після останніх кількох тижнів їй подобалося просто сидіти тут і нікуди не поспішати.

Мелані відклала виделку й подивилася на подругу.

— Я взагалі не розумію, як ви дійшли від такого сильного кохання до кабінету сімейного психотерапевта. Ви ж були неймовірною парою. Вам навіть та вискочка Шерідан заздрила. Пам’ятаєш? Чирлідерка з нашої школи.

— Господи, Шерідан… — Роуз ледь усміхнулася. — Ти ще її пам’ятаєш?

— Її важко забути.

На кілька секунд вони обидві повернулися думками в часи, коли найбільшою трагедією могла здаватися шкільна плітка, невдале побачення чи погляд не того хлопця. Роуз тихо хмикнула й зробила ковток. Усмішка швидко згасла. Вона опустила очі на шматочок апельсина, що погойдувався серед льоду.

— Ой, люба… Не питай. Три роки спроб. Два викидні. У мене почалася депресія. Пол дедалі більше часу проводив на роботі. Спочатку просто затримувався, потім повертався пізно ввечері, а згодом я вже майже перестала питати, коли він буде вдома.

Вона говорила спокійно, майже буденно, і від цього слова звучали ще важче. Мелані не перебивала.

— А коли він був удома, ми сварилися. Через усе. Через посуд, гроші, вечерю, роботу… Через якусь дрібницю, про яку наступного ранку вже навіть не пам’ятали. Просто знаходили причину й починали знову.

За сусіднім столиком хтось голосно засміявся. Роуз на мить замовкла, ніби цей чужий безтурботний сміх повернув її на терасу, а тоді тихіше продовжила:

— А одного вечора Пол мене обійняв…

Вона урвала фразу.

Кілька секунд дивилася кудись повз подругу, на темне скло ресторанних дверей, у якому відбивалися теплі вогники тераси.

— І я зрозуміла, що не хочу його.

Мелані трохи нахилилася вперед.

— Зовсім?

— Не хочу, щоб він мене торкався.

— Ти його більше не кохаєш?

— Кохаю, — одразу відповіла Роуз і вперше за останні хвилини подивилася їй просто в очі. — Я його кохаю, Мел. Але за ці роки ми сказали одне одному стільки гидоти… І тепер він торкається мене, а я замість нього згадую все це. Кожну сварку. Кожне слово, яке він сказав мені зі злості. І те, що говорила йому я. Воно просто…

Вона торкнулася пальцями скроні.

— Саме лізе в голову.

Мелані простягнула руку через стіл і накрила її долоню своєю.

— Мила… Мені так шкода.

Роуз сумно всміхнулася.

— Дякую. Мені теж.

Між ними ненадовго запала тиша. Не незручна — та особлива тиша між людьми, які знають одне одного достатньо давно, щоб не заповнювати кожну паузу словами.

Саме тоді до столика підійшла офіціантка з їхнім замовленням. Перед Роуз поставили теплий салат, перед Мелані — сібаса. Запах запеченої риби й трав на мить витіснив важкість розмови.

— Дякую, — озвалася Роуз, звільняючи місце на столі.

Коли офіціантка відійшла, Мелані взялася за вечерю, але тему не залишила.

— А що лікарка?

— А що лікарка? Сказала, що нам не завадило б поїхати у відпустку. Удвох. Кудись ближче до природи, де мало людей і немає всього того, що нас щодня дратує.

— І що ви вирішили?

Роуз підчепила виделкою кілька листків салату.

— Східна Європа.

Мелані, яка саме відрізала невеликий шматочок риби, на секунду зупинилася.

— Несподівано.

— Зате подалі від усього звичного. Ми сьогодні дві години просиділи за ноутбуком і відібрали сім озер у різних країнах. Усі красиві, біля кожного можна знайти якесь маленьке село чи будинок подалі від людей. Тільки я досі не знаю, яке обрати.

— А фотографії є?

— Звісно.

Роуз відклала виделку й потягнулася до телефона. Екран спалахнув у її долоні, але замість галереї перед нею вперто крутився значок завантаження.

— Ну давай же, завантажуйся… От дідько.

Вона ще раз торкнулася екрана, ніби це могло переконати телефон працювати швидше.

— Щось не так? — запитала Мелані, підносячи до рота шматочок сібаса.

— Схоже, тут зовсім не ловить інтернет.

— Буває. Давай запитаємо в офіціантки, у них точно має бути Wi-Fi.

Мелані озирнулася й підняла руку. Дівчина саме проходила неподалік із підносом, на якому стояв порожній посуд із сусіднього столика.

— Вибачте, у вас є Wi-Fi?

— Так, звичайно, — привітно усміхнулася офіціантка. — Пароль — 1856490.

— Дякую!

Роуз швидко ввела цифри. За мить у верхньому кутку екрана з’явився знайомий значок.

— Є! — задоволено видихнула вона.

Вона зайшла до потрібної теки й відкрила першу фотографію.

— Ось, дивись. Балатон, Угорщина.

Роуз повернула телефон до Мелані. На екрані розкинулася широка блакитна гладінь, що губилася біля самого горизонту. Знімок був майже рекламно бездоганним: спокійна вода, чисте небо, зелені береги.

— Найбільше озеро Центральної Європи. Його навіть називають «угорським морем». Мені сподобалося, але там повно курортів, пляжів, туристів… А ми все-таки шукаємо щось більш усамітнене.