Де цвіте кохання

Розділ 4 (Ілон)

Вона знову сиділа сама. Цього разу на веранді, не дивлячись на січневий холод. Знову задумана. 

— Чому ти не в теплі? — Підійшов ближче до Алії, накинувши на її плечі теплу ковдру. 

— Хотілось подумати, насолодитись тишею, — ледь не стукаючи зубами відповіла мені омега. Я вирішив обійняти маленьку вперту дівчину, яка ніколи нікого не слухалась, аби їй стало хоч трішки тепліше.

— Не варто, — м’яко вирвалась з моїх обіймів дівчина, знітившись під уважним поглядом.

— В тебе щось трапилось? — вирішив запитати я. Не вірилось мені, що вона поводила себе так, через заборони окреслені її батьком. Та й не питати в неї про це ось так одразу. Варто було спочатку поцікавитись.

— Нічого, — вона навіть не повернулась до мене, продовжуючи сидіти немов статуя. Така Алія мене лякала, змушувала думати, що я щось упустив, щось недогледів.

— Не хочеш поговорити? — я наполегливо взяв її руки до своїх,  не даючи змоги вирватись.

— Ні, дядьку Ілоне, немає про що говорити. Окрім того, що мені сподобався твій подарунок, — дівчина покрутила в руках камінець, кинувши на мене мимовільний погляд.

— Досить! Припиняй гратись  в ці ігри, — хтось з нас двох мав припинити цей фарс. Я доросліше, отже ця місія апріорі була відведена мені. — Який я тобі дядько. Я твій…

— Хто? — одразу зачепилась за мої слова Алія та не дала договорити, бажаючи отримати відповідь якнайскоріше.

— Друг, — крізь силу відповів їй. Частково це було правдою, я був її другом, і сподівався бути надалі, однак бути її коханим мені хотілось більше.

— Ти скоріше друг мого батька, аніж мій, — її голос був зовсім не веселий, не такий, який мав би бути в іменинниці. Але її слова зачепили мене за живе. 

— Чому ти так вважаєш? Невже я хоч раз за цей період зрадив твою довіру? — зазирнув їй у вічі, побіжно повертаючи голову до сене. Дівчина здригнулась, почувши питання.

— Ні разу, — прошепотіла. 

— Тоді чому ти так вважаєш?

— Сама не знаю, що на мене найшло, — похитала вона головою, повертаючи собі зібраний вигляд. Але не відповіла. Уникнула прямої відповіді, сподіваючись, що це її мине.

Моя ніжна омега, завжди тримала всі переживання в собі. Мені іноді доводилось ледь не кліщами витягувати з неї слова. Як їй  пояснити, що їй не варто бути сильною, що для того в неї був я? Її альфа.

 Але я дав присягу її батьку. Я й собі заприсягнувся. А тому не міг розповісти все одразу.

— Ти не пила часом Сонькиних напоїв? — згадка про подругу підбадьорила мою похмуру гарбузинку.

— Не ризикувала, — засміявшись, похитала вона головою. — Побоялась наслідків. Ти ж знаєш, я квола.

— Бачив, ви теревенили, пропонувала тобі, зізнавайся? — штовхаючи її плечима продовжував веселити.

— Навіть і не намагалась, — знову заперечила вона. — Ми говорили про оглядини.

Якби я щось тримав у руках, то це щось одразу б випало. Нічого собі. Оце так розмови. Оглядини?

— Цікава тема для розмов на дні народження, — прочистивши горло, нарешті мовив я. — Що розказувала?

— Враховуючи, що ми обидві цього року стали повнолітніми і маємо змогу брати в них участь, то нічого дивного в цих обговореннях немає, — як завжди, прагматично підмітила Алія.

— Он як? Ти теж хочеш на оглядини? — таке питати ніби зі скелі стрибати. Ніколи не будеш готовий, до того, що станеться після. Це було важливе питання для мене, як і відповідь на нього. Від її слів залежали мої подальші дії.

— Тобі чесно сказати? — поцікавилась вона, а я кивнув, бо повноцінно відповісти був не в змозі, ніби закляк. — Не хочу.

Підсвідомо я не такої відповіді очікував. Однак, такою була її думка, і це потрібно було поважати. Згадалась Варвара, вона теж не хотіла на оглядини, завжди хотіла жити вільно від законів зграї. Невже і Алія піде її слідами?? 

Невже історія знову повторюється? Мені здавалось, я все робив для того,  щоб не повторити минулий досвід з Амалією. Щоб  з цією чарівною дівчинкою не було ніякої ненависті. Щоб вона кохала мене, а не боялась. Бо не можливо кохати когось сильніше, ніж я кохаю цю омегу. 

Так, я помилився в майбутньому. Це призвело до двох найважчих втрат в моєму житті. І пари, і дитини. Але я  був тоді юним, а зараз - дорослий чоловік, який двічі одні і ті ж самі помилки не робить.

— Не поділишся думками? — важко зітхнув, очікуючи довгу розмову. Чесно кажучи, вже трохи пожалкував, що вона перейшла в таке русло, бо на вулиці й справді було холодно, аби тільки не замерзла. Вперта така.

— Боюсь, — коротко повідомила.

— Чого? — я намагався, щоб мій голос звучав м’яко.

 Я притулив дівчину до себе, долонями розтираючи її плечі. Вона боязно поклала голову на мої груди, прислуховуючись до стукоту серця. Зовсім, як раніше. В моїй голові промайнули безліч картин, невже хтось вже встиг її налякати? І головне чим? 

— Боюсь повторити помилки батьків. І я хоч нічого не знаю про те, якими були їхні оглядини, але мама ніколи не згадує ті часи, не здригнувшись,  — важко зітхнула  вона,  а в мене від серця відлягло.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше