Новина

Вечірня зустріч із читачами пройшла досить спокійно. Вона відбувалась в контексті: «Питання-відповідь», – ніяких відгалужень чи розмов на довільну тему. Були моменти, коли автор або хтось із читачів змінював напрям розмови. Відразу за цим слідувало покашлювання директора книгарні, як натяк на припинення неподобства і повернення до основної теми зустрічі.

Відчуваючи себе доповідачем на семінарі, під пильним поглядом професора, Христя намагалась не виводити тему відповідей за рамки надрукованої книги та дуже швидко згортала розмови про особисте.

Відчуваючи себе як після іспиту, авторка обговорюваної книги, вирішила зайти до видавництва. Її все не покидало відчуття тривоги: куди зник редактор…

Зустрівши довгоногу дівчину в коридорі та перекинувшись із нею декількома фразами, Христя зрозуміла, що ніхто нічого не знає про Олега – її редактора. Можливо завтра він передзвонить. Парубок молодий, має особисте життя. А, можливо, щось сталось і він не зміг попередити. А може просто, банально, загубив свій телефон…

Повернувшись додому і заставши родину на кухні за поїданням маковика, Христя зраділа наче дитина. Швиденько вимивши руки, вона вмостилася біля чоловіка за столом і з величезним задоволенням поглинала маковик, запиваючи його чаєм із двома шматочками лимону.

Діти, наперебій, розповідали про проведений день, ділилися враженнями після ярмарку. Посмішки просто не злазили з їхніх облич. Очі сяяли, наче вогники. Чоловік сміявся так дзвінко, що помолодшав років на десять-п'ятнадцять! Настільки чудово було спостерігати за ними, що образа кудись відступила далеко, наче й не було…

Ранок розпочався з телефонного дзвінка. Дзвонив невідомий номер, від нього було вже три пропущений дзвінка та один пропущений від редактора. Поки сонна Христя повільно доходила до вітальні, де лежав ще звечора телефон, він перестав дзвонити, знову.

Глянувши на екран, перенабрала спочатку редактора: «На даний момент абонент не може прийняти ваш дзвінок», – донеслося зі слухавки. Набравши невідомий номер, що так люто наярював весь ранок, Христя почула стурбований жіночий голос на тому боці:

– Це Олена, дружина Олега.

– Так, Олена. Я Вас слухаю. – теж вже стурбовано відповіла Христя.

– Коли в останнє ви бачили Олега? – спитала співрозмовниця, наче ковтаючи сльозу.

– Ой… Важко відповісти… Давно, але зідзвонювалися на днях… – чесно відповіла й замислилась, коли ж реально вони бачились.

– Я не розумію, куди він так поспішав позавчора, що не дотримався обмежень по швидкості?! – вже не стримуючи сліз, говорила Олена, дружина Олега.

Вона ще довго розповідала про розбиту машину, про заніс на повороті, про електроопору викривлену від удару… Було не ясно дружині одне – куди він так летів. А Христя ніяк не розуміла, чи живий…

– В якій він лікарні? Можна його навідати? – нарешті наважилася спитати, але не очікувала на таку відповідь, яку почула.

– Похорон завтра, о десятій. Приходьте, якщо маєте бажання… – тихий заплаканий голос дружини краяв серце.

– Буду… Співчуваю… – лишень змогла видавити з себе співчуваюча дружині редактора співрозмовниця.

«Як це могло статися?!», – подумала, поклавши слухавку Христя. Повільно сівши в крісло, вона замислилась, дивлячись вдалечінь за вікном. Там було тихо та спокійно, повільно падав сніг, сонячне проміння заглядало через кватирку до кімнати.

Швидкоплинність життя вразила в саме серце. Такий молодий і спокійний хлопець. Завжди усміхнений та позитивний. Свою думку доносив настільки інтелігентно та виховано, що жодного разу не виникало бажання посперечатися з ним із того чи іншого приводу. І тут таке…

Бажання йти сьогодні на корпоратив до видавництва не було ніякого, тим більше, що крім Олега Христя там нікого не знала. Вже й сенсу не було навіть думати про той корпоратив. Та й навіщо… Можливо його й взагалі відмінять, після того, що сталося…

Зібравшись з думками, Христя встала. Треба тримати себе в руках, не можна показувати дітям, що щось сталось, адже вона намагалась менше обговорювати з ними смерть… Замалі вони для цього! Особлива Сашка. Та й як пояснити дітям, що молодий парубок пішов в нікуди. Був, а тепер його не стало… Машина, слизька дорога, електроопора… бабах… скреготіння заліза і все… людини немає…

Немає батька, чоловіка, сину, друга. Немає чийогось сенсу життя… А життя продовжується… Навіть в той момент, коли душа покидала його тіло, а серце відбивало останній стукіт, – навколо життя продовжувалось.

Хтось проходив повз розбиту машину і, з цікавістю, заглядав у побиті вікна, можливо навіть знімав на відео чи фотографував. А потім показував знайомим і вдома, що ж він бачив сьогодні. А може й виклав у мережу, як це зараз модно робити…

Хтось викликав швидку та поліцію та продовжив втілювати свої вечірні плани, забувши згодом про побачене. Хтось подивився у вікно, почувши голосний звук удару машини, і всівся назад дивитися телевізор чи грати на компі, подумав що ще один п’яний невдаха докатався…