18.2

— Хочеш знати, що я думаю? — тим часом мовив хлопець.

— Так. А ще я хотіла б знати, якщо ти щось вирішиш начарувати у мене вдома

— У твого діда тут теж була або лабораторія, або тренувальна. І якщо нам пощастить, у цих коробках знайдемо кілька його артефактів. Ти знала б, які про них складають легенди!

Діана ще раз оглянула купу запорошених коробок, але нічого легендарного не помітила.

— Якщо хочеш, можеш тут щось пошукати, але тільки без мене.

— Чого?

— Темно, брудно, пилюка. Продовжувати?

— А це? То дрібниці, зараз все зроблю.

Через кілька хвилин на горищі справді не залишилося ні пилу, ні бруду. Ще через кілька хвилин всі коробки акуратним рядком стояли під стінкою в кілька рядів, через що кімната стала здаватися одночасно і вужчою, і просторішою.

— Стіни хочеш пофарбувати? Підлога та стеля?

— Ні, не треба.

А що? Дерево — непогано, натурально. Головне, що виглядає цілком цілим, нічого не тріскається і не обсипається, а так все нормально. Навпаки, можна на стелю повісити всякі схеми, картинки, креслення та плакати.

— Тоді я полечу подивлюся на вікно і на дах, а ти поки що подумай, що тобі тут потрібно.

Що потрібно? Лампа, це точно. Підтримувати п'ять світильників (у кожному кутку та під стелею), як зараз робив Зак, і при цьому ще намагатися щось начарувати в найближчому майбутньому вона не зможе. Ще потрібен килим, кілька великих подушок або стільців, стіл. Мда і де все це взяти?

Хлопець тим часом перевтілився та вилетів у вікно. Поскакав по даху, оцінив огляд з нього та на нього та залишився повністю задоволений. Вікно виходило на невеликий горизонтальний п'ятачок, який з боків був прикритий від чужих поглядів нахиленим дахом. Гарне таке містечко, можна непомітно влітати та вилітати скільки завгодно. Взагалі горище як під мага будували, до того все було зручно та продумано. Хоча чому «як»? Спеціально для мага й будували.

— Ну що? — запитав він, повернувшись.

— Програма мінімум — лампа та килим.

— Лампа навіщо? Начаруй собі світильник і роби, що хочеш.

— Як я стільки світильників зроблю? І я лише вогнекулі вмію.

— Заклинання єрунда, зараз покажу. І навіщо тобі багато? Один над головою повісила та вистачить. Один зробиш без проблем, а як тренування це хороший варіант, через тиждень триматимеш його автоматично.

Хотілося б вірити. А заклинання насправді виявилося простим, навіть легшим за вогник. Воно і зрозуміло, тут же потрібно тільки світло, ніякого тепла чи ще чогось.

— Йдемо далі. Килим — річ потрібна, згоден. І сидіти зручніше, і можна полежати.

— І тепліше, — додала дівчина.

— Тепліше? А влітку тут спекотно?

— І душно.

— Окей, зараз одну штуку начарую, буде тут весь час комфортна температура. Складна, звичайно… але будь-як потрібна — інакше взимку вікно не відчиниш, а сходами ходити не варіант, — трохи подумав, почухав потилицю, — мені потрібен листок і ручка, а ще пити хочеться.

— Зараз принесу.

— Дякую, а я поки вимірами займусь.

Поки Діана сходила за водою та папером (захопивши дорогою ще упакування печива, пару яблук та скотч) хлопець встиг обійти всю кімнату, прорахувати довжину, ширину, висоту, кут нахилу стін та параметри плоского п'ятачка під вікном. Коли дівчина повернулася, він ходив туди-сюди й бурмотів щось під ніс. Взяв у неї блокнот, не замовкаючи, почав щось креслити та вираховувати. 

Діана не стала його відволікати, а зайнялася інвентаризацією. Вона встигла пронумерувати всі коробки, розкреслити зошит під каталог і вже збиралася почати розбирати цей мотлох, коли Зак закінчив. Випив одним махом половину пляшки води та взяв яблуко.

— Се смішнит треааа, — повідомив він

— Так, і кілька літрів води, подушки, полиці, стільці та стіл.

— Та навіщо так багато, тут же місця не залишиться, — Зак дожував і став говорити нормально, але тут же взяв ще одне яблуко, — кілька крісел-груш і досить. І сидіти можна, і лежати. Стіл не потрібен — дошку повісиш, на ній будеш і писати, і малювати, і що захочеш робити. А якщо щось зібрати треба, то тут і невеликого складного вистачить… я подумаю, як це зробити.

— І де я все це по-твоєму візьму? Чи ти можеш начарувати?

— Я маг, а не чарівник.

— А є різниця?

— Я існую, а він ні, — обвів поглядом горище і додав. — Та не хвилюйся, придумаємо щось. Ми ж не поспішаємо, коли вийде тоді й зробимо. Головне, щоб було зручно та практично. Тут дуже тямуща лабораторія може вийти, всі умови є.

— Ми ж начебто мені тренувальну кімнату вирішили зробити.

— Ой, та яка різниця. Ти будеш магічити, а я буду хімічити.

— А потім у мене горище вибухне.

— Не вибухне, тут захист добрий. Але можу перевірити вдруге для вірності.

— Не треба, я й так вірю!

— Тоді треба ще сигналку на твою кімнату поставити.

— Навіщо?

— От сидиш тут, до тебе в кімнату хтось заходить, а тебе нема. Що буде?

— Шукати почнуть.

— А якщо не знайдуть?

— Паніку піднімуть.

— От, а тобі це не потрібно. А так «дзень» і ти знаєш, що хтось прийшов. Влетіла у вікно в іншій кімнаті, а там уже кажи що хочеш — квіти полити вирішила, книжка у бібліотеці знадобилася, на кухню пішла тощо.

— Гарна штука, — погодилася Діана, — а як вона мені повідомляти буде?

— А як ти хочеш? Можна звуком, можна запахом, світлом, поколюванням у руці.

— Давай звуком.

— Та, це найнадійніше. Зараз спустимося, я начарую і перевіримо її, заразом і як працює відчуєш.

«Дзинь» виявився справжнім дзвіночком, який лунав у дівчини в голові. Не голосно, але й не пропустиш таке. 

Начаклувавшись та наївшись (Зак заявив, що магічити — справа енерговитратна, і якщо він зараз щось не з'їсть, то з'їсть когось) підлітки пішли погуляти з Віллі. Точніше, Діана пішла погуляти з Віллі, а хлопець ув'язався слідом під сумнівним приводом необхідності стежити за порядними дівчатами, які блукають у темряві лісом.