14.2

— Що це?

Діана з подивом дивилася на аркуш паперу, який дістав Зак і кинув на стіл. Він був розкреслений тоненькими, майже непомітними лініями вздовж і впоперек так, що порожнього місця просто не залишалося. Якщо не придивлятися, то взагалі здавалося, що це сірий папір, а не розмальований білий.

— Це допоможе знайти потрібне місце, — почулося звідкись з-під ліжка хлопця. — Та де ж ця лінза? Може, у шафі? Хм… ні, скоріше на шафі.

Він виліз з-під ліжка та підлетів (саме підлетів!) до шафи й почав ритися в коробках, що там стояли. Вже інвентаризовані відлітали убік і зависали під стелею, а в нові він залазив руками аж до ліктів. Речі періодично випадково вивалювалися з них, та хлопець підхоплював їм магією і левітував назад.

Діана зі скептичним виразом спостерігала за ним, сумніваючись, що в такому безладному скупченні речей неясного призначення взагалі можна щось знайти. З тим, як Зак переривав все зараз згори донизу вона була впевненою, що якщо він щось десь колись і лишив, то потім ця річ вже сто разів встигла змінити своє місце, поки він щось отак шукав.

Цікаво у всіх хлопців такий бардак у кімнаті? Вони взагалі хоч колись прибирають чи просто запихають усе кудись подалі? А цьому конкретному хлопцю у цьому допомагає магія, так що кількість місць, в які можна щось запхати, суттєво збільшується.

— Знайшов! — радісно сповістив Зак.

Діана хмикнула. Вона реально цим здивована!

Хлопець спустився, недбалим жестом руки відправив усі коробки на місце і взявся з ентузіазмом збирати якусь конструкцію.

— Як це допоможе?

— На карті записані кілометри лісу, — Зак упустив чергову деталь і чортихнувся. — За спогадами вона знайде потрібну галявину, а в лісі шукатимемо від найближчого маяка.

— Що означає записані та що за маяки? Це маги їх наставили, так?

— Ні, це тільки моє. Хоча, не здивуюсь якщо в лісі на кожному дереві чийсь маяк стоїть, — хлопець хмикнув. — Я завжди любив ліс, бігати та літати там, шукати гарні місця, ховати щось. Але потім виявилось, що не можу згадати точно, що де перебувати, де я був, а де не був. Коротше, довелося малювати карту. Але ж ти уявляєш, якого б розміру ця карта в результаті вийшла. Так що я витратив купу часу і начарував собі ось цю штуку, — він тицьнув пальцем у смугастий лист. — Поступово додавав щось нове. Зараз тут записані… не малюнки… модель лісу, ось. До речі сам листок або окрема його частина може збільшитися до будь-якого розміру і зменшитися відповідно. Карта може знайти потрібне місце, досить просто уявити образ чи картинку. Я можу і без проєктора, — махнув рукою на штуковину, що збирається, — нею користуватися, все відбувається в голові. Але тоді ти не побачиш нічого, а це досить прикольно.

— А навіщо ти робив проєктор, якщо й так можеш користуватися картою?

— Та було у нас рік-півтора тому у школі експериментальне змагання. Усім, хто брав участь у ньому, скасували літню практику. Завданням було начарувати щось складне, чим складніше, тим краще. Ну і до того ж креативне, корисне, гарне, все таке. 

Наш директор вирішив, що юні уми, не обтяжені всякими дорослими заморочками та поняттями, можуть придумати щось справді практичне, а змагання змусить нас більше старатися, вигадувати щось справді унікальне і, по ходу справи, вивчати цілу купу нових заклинань. Тут він мав рацію, я за той рік перечитав просто астрономічну кількість підручників, а всі учні почали діставати викладачів несподіваними питаннями. Причому питання ж у нас були на порядок вищі за шкільну програму й у всіх на різні теми. 

Ось уяви, питаю я про проєктування тривимірних зображень у просторі та довжину світлових хвиль, а весь клас кліпає очима, намагаючись зрозуміти, що я таке несу, яка різниця і як можна начарувати це все. Вчителю доводиться або забити на всіх і відповісти мені одному, що за статутом школи заборонено, або пів години пояснювати всім тему. 

А після мене хтось запитує про деталі заклинань для самонаведеної зброї, а всі сидять із розгубленими обличчями, бо навіть самого заклинання не знають. А на закуску Аліна добила всіх питанням про суміщення предметів, їхню прив'язку, вплив емоцій на предмети, видозміну та перетворення матеріалів. І це все при тому, що тема нашого уроку — левітація, — хлопчина усміхнувся і ненадовго замовк, прикручуючи якусь особливо дрібну деталь. — Довелося зробити факультатив, куди ми всі ходили з питаннями. Ну, коротко кажучи, експеримент був справді вдалим, тому що ми вигадали кілька непоганих речей і кілька нових принципів. Тільки директор трохи не розрахував, що підлітки не будуть обтяжувати себе записами, а намішали ми таку кількість заклинань, що повторити своє творіння не зміг ніхто.

— І ти не можеш?

— Карту — можу. І я провів кілька годин пояснюючи дорослим магам, посланим Радою, що я начарував і як саме вона працює. За це мені намагалися якусь премію впхнути, але я їх умовив дозволити час від часу навідуватися до головної лабораторії, якщо нові ідеї будуть. А в проєкторі один із лаборантів зі мною покопався, і ми більш-менш відновили заклинання.

— Та ти крутий! — присвиснула Діана.

І мудрий, до того ж. Багато підлітків би певно взяли гроші, а не подумали про те, що можна виторгувати корисні можливості для себе у майбутньому.

— Ага, — не без гордості погодився хлопець, — але не я один. Ще кілька наших також ходили до лабораторії покроково відновлювати процес створення їх «складних, креативних та корисних» штуковин.

— А де вона знаходиться?

— Та в Києві, тому нам в цьому плані пощастило. Навіть на екскурсії школи можуть ходити.

— У Києві? Прикольно

— Та, біля Ради

— Верховної?

— Магічної, — фиркнув Зак

— Мгг… а що вона у Києві?

— Я ж це і сказав

— Ага. А чому саме тут?

— А де ж їй ще бути? Центр Європи, як ніяк. За якоюсь з десяти версій, — хлопець блиснув усмішкою, але потім серйозно пояснив. — Історично так склалося. Кажуть, Аристарх був звідси. Та і потім у нас дуже багато відомих магів було, он один Конотоп чого вартий. І зараз все найкрутіше — тут. А оскільки тут така тусовка і розробок, і магів, то і вчитися тут найкраще. А як молодь на цьому всьому навчається, то вже і своє щось придумує, тому у нас мільйон розробок.