Епілог

25 грудня

«З Днем народження, моя кохана Заро!

Сьогодні я дякую долі особливо палко. Адже саме цього дня вона подарувала мені найбільше диво у моєму житті, пославши на цю грішну землю чистого янгола.

Тебе. Ту, кого я ніколи не втомлюся називати своєю коханою, своєю нареченою, а зовсім скоро — і своєю дружиною.

Я бажаю тобі всього того щастя, якого ти заслуговуєш, моя люба. Хоча, якщо бути цілком відвертим, найбільше мені хочеться самому стати хоча б маленькою його частиною.

Минуло лише два тижні відтоді, як ми розлучилися, а мені здається, ніби промайнула ціла вічність. Я не втомлююся рахувати дні, години, хвилини й навіть секунди до тієї миті, коли ти знову опинишся поруч і станеш моєю назавжди.

Очікування нестерпне. Та мене зігріває думка, що воно неодмінно скінчиться. І тоді, під милостивим покровом Всевишнього, ми знову зустрінемося й більше ніколи не дозволимо долі розлучити нас.

Торнтон-хол без тебе здається мені дивно порожнім, попри весь гамір, що панує тут через підготовку до весілля. І все це — заради тебе, моя люба. Ти, як ніхто інший, гідна найпишнішого й найпрекраснішого святкування. Та я пам’ятаю твоє бажання, висловлене ще в першому листі, й тому цілком підкоряюся йому. Нехай наша церемонія буде скромною — лише в колі тих, хто по-справжньому дорогий нашим серцям.

Але, сподіваюся, ти дозволиш мені хоча б в одному не послухатися тебе. Разом із цим листом, моя кохана, на тебе чекає невеличкий подарунок. Думаю, Сем уже встиг його передати. Тож не змушуй себе чекати подумки надто довго — відкривай футляр і насолоджуйся сюрпризом.

Якби ж ти тільки знала, як би я хотів зараз бути поруч і власними очима побачити вираз твого обличчя…

У футлярі ти знайдеш аметистові сережки. Вони є частиною фамільного гарнітуру, що вже кілька століть належить нашому роду. Іншу його частину, моя люба Заро, я піднесу тобі в день нашого весілля — у день, який, я певен, стане найщасливішим у нашому житті.

Я вибрав саме цей гарнітур не випадково. І думаю, ти зрозуміла чому. Хочу, щоб відтепер частинка історії Торнтонів належала й тобі.

До зустрічі, кохана. Я цілую тебе тисячу разів — і кожного разу з тією самою любов’ю.

Твій навіки, Кріс.»

Зара не могла відвести зачарованого погляду від сяйливих сережок. Коштовні камені грали в сонячному промінні, розсипаючи довкола себе крихітні фіалкові відблиски.  Фіалкові… Саме такого кольору, як її очі.

Першим поривом циганки було негайно відмовитися від настільки вишуканого подарунка. «Я не можу це прийняти… Це надто дорого для мене!» Але, обміркувавши все як слід, дівчина зрозуміла: її відмова могла б завдати Крісу болю.

Він, попри всю свою зовнішню суворість і стриманість, мав напрочуд вразливу душу. І саме це, мабуть, найбільше вирізняло його серед інших високоповажних джентльменів.

Зара задумливо усміхнулася. «Мій майбутній чоловік…» Від самої лише думки про це щоки дівчини знову спалахнули.

«Навіть не віриться… Невже це справді станеться? Те, про що я колись навіть боялася мріяти, зовсім скоро стане моєю реальністю…»

Відчуваючи, як жар розливається по обличчю, Зара щиро подякувала Семові й запропонувала йому трохи відпочити перед довгою дорогою назад. Розчулений слуга відразу ж розсипався у словах подяки та найщиріших привітаннях, а потім, слідом за покликаним лакеєм, попрямував на кухню, де на нього вже чекали гаряча їжа та тепле товариство.

Зара ж залишилася сама. Не випускаючи футляра з рук, вона повільно підійшла до вікна. За склом знову простягалася безкрая білосніжна ковдра. Тут, у Ланкаширі, снігу випадало значно більше, ніж на півострові Камберленд, і тримався він набагато впертіше.

Дівчина навіть мимохідь здивувалася, як за такого снігового покриву Сему вдалося настільки швидко дістатися Ланкастер-пелес. Але вже наступної миті її думки знову понеслися далеко звідси. Туди, де серед засніжених рівнин височів Торнтон-хол - замок, який зовсім скоро мав стати її домом. Назавжди.

При згадці про його мешканців на обличчі Зари знову розквітла тепла усмішка. Леді Елізабет… завжди життєрадісна, щира й усміхнена. Лорд Алекс… невгамовний веселун і справжній друг. Маленька Кеті… миле дитя, яке якимось дивом одразу знайшло шлях до її серця. Кріс…

Одна лише згадка про нареченого змусила дівчину вкотре ніяково опустити очі. Її майбутній чоловік. Її Кріс. Тепер циганка могла думати про нього саме так.

Проте серед усіх дорогих серцю постатей була одна, чия згадка й досі викликала у Зари незрозумілий, майже первісний страх. Графиня-вдова.

За ті кілька тижнів, які дівчина провела в Торнтон-холі, їй так і не випало нагоди особисто познайомитися з цією поважною жінкою. Якщо не брати до уваги короткої зустрічі під час декламації поезії, Зара бачила графиню лише здалеку. І щоразу її незламна постава, холодний погляд та гордовита манера триматися породжували в душі дівчини тривожне відчуття, якого вона ніяк не могла позбутися.

«А що, коли вона й досі проти моєї присутності в Торнтон-холі?» Зара нервово заламала пальці. «А якщо Кріс зробив мені пропозицію проти її волі?..» Від самої цієї думки серце тривожно стиснулося.