Глава п'ятдесят восьма

Холодний зимовий світанок торкнувся шибок Торнтон-холу, поволі розганяючи нічний морок. Здавалося, навіть сам старовинний замок поринув у печаль, відчуваючи близький від'їзд Зари.

Кріс перевернувся на спину й похмуро глянув у бік вікна. Ця ніч видалася йому нескінченною. Граф майже не спав. Думки невпинно вирували в голові, а на душі оселилася така важка туга, що навіть дихати ставало важко. Втомлений від постійної внутрішньої боротьби, він благав небеса подарувати йому хоча б кілька годин забуття. Та небеса залишалися байдужими.

Знову й знову перед його внутрішнім зором поставало одне й те саме обличчя, фіалкові очі, ніжна усмішка, темні кучері. Зара. І щоразу спогад про неї стискав серце так боляче, що сон остаточно відступав.

Кілька разів Кріс був готовий здатися. Йому хотілося негайно підвестися, увірватися до покоїв сестри й, забувши про гордість, на колінах благати Зару залишитися. Не їхати, не зникати з його життя.

Та щоразу граф надзусиллями стримував себе. Ні. Він не стане так чинити. Не змусить її робити вибір під тиском власних почуттів. Навіть якщо кохає її більше за все на світі. Адже кохання не завжди приносить щастя. Іноді воно вимагає найстрашнішої жертви — відпустити того, без кого не уявляєш власного життя. Навіть якщо після цього доведеться збирати уламки власного серця.

Кріс гірко усміхнувся. Можливо, саме це йому судилося. Глибоко зітхнувши, граф підвівся з ліжка. Поволі підійшов до вікна й уп'явся поглядом у зимове небо.

Сонце неохоче визирало з-за низьких хмар над самим обрієм. Косі оранжеві промені пробивалися крізь зимовий морок і кидали химерні тіні на стіни, роблячи кімнату ще більш похмурою.

Від недавніх величезних кучугур майже не залишилося й сліду. Лише де-не-де біліли невеликі клапті снігу, розкидані поміж темною, вологою землею, розбавляючи монотонний чорно-бурий пейзаж. Дорогу було розчищено. Це означало лише одне: Зара могла безперешкодно залишити Торнтон-хол.

Кріс відвернувся від вікна. Підійшов до широкого крісла й важко опустився в нього. Сховавши обличчя в долонях, він на мить дозволив собі перестати бути графом Вестморлендом. Не бути сильним, не бути розважливим, не бути господарем маєтку.

Просто бути чоловіком, якому боляче. Йому хотілося розчинитися, щезнути, перестати існувати хоча б на деякий час — доти, доки цей пекучий біль у грудях не стане хоч трохи терпимішим.

Зараз Кріс був готовий навіть зректися титулу, віддати маєток, статки - усе, що завгодно. Та сенсу в цьому вже не було. Навіть без титулу він залишався б тим самим чоловіком, якого кохання прирекло на розлуку.

Кріс навіть не думав про алкоголь. Він чудово розумів: жоден келих не здатен заглушити те, що відбувається в його душі. Розбите серце не лікується вином. Йому потрібен лише час. І граф із гіркотою зрозумів, що відтепер мусить повністю покластися на його милосердя.

Минали секунди. Хвилини поволі перетворювалися на години. А Кріс усе ще сидів у кріслі, майже не рухаючись. Йому хотілося провести так решту життя. У цьому напівсвідомому стані. Без людей, без розмов, без надії. Та доля, як завжди, мала власні плани.

Коли сонний Беннет увійшов до графських покоїв і побачив порожнє ліжко, його брови спантеличено поповзли вгору. Камердинер повільно обвів поглядом кімнату. Чому це господар вирішив піднятися спозаранку? А потім його очі впали на графа. І сон як рукою зняло. Беннет завмер.

Кріс мав такий вигляд, немов усю ніч наодинці боровся із самим дияволом. І камердинер не був певен, хто саме вийшов із цієї боротьби переможцем. Він поспішив до господаря й використав усі свої здібності, намагаючись повернути його до тями. Марно.

Кріс лише видав із горла якийсь нерозбірливий звук і махнув рукою в бік дверей, даючи зрозуміти, що не бажає нікого бачити. Беннет був приголомшений. За весь час служби новому графу він жодного разу не бачив його таким. Таким виснаженим, таким спустошеним, таким… Приреченим. Немов господареві раптом стало байдуже до всього, що ще вчора мало значення.

Камердинер швидко вийшов із покоїв. А за кілька хвилин уже весь персонал Торнтон-холу знав, що з графом коїться щось серйозне. Слуги й раніше перешіптувалися щодо почуттів, які виникли між їхнім господарем і таємничою циганкою-відлюдницею. Та ніхто не здогадувався, наскільки все серйозно.

Беннет схопився за голову й негайно подався на кухню. Треба було щось робити. Що саме — він поки не знав. Але сидіти склавши руки й дивитися, як господар буквально згасає на очах, не міг.

Через годину весь Торнтон-хол гудів від переполоху. Слуги металися коридорами, тихо радилися, висували найрізноманітніші припущення й намагалися придумати бодай якийсь спосіб виправити становище.

Їм було щиро шкода господаря. Але як зарадити розбитому серцю, не знав ніхто. Та й сама думка про те, що циганка — тепер уже леді Ланкастер — найближчим часом покине Торнтон-хол, не залишала байдужим жодного мешканця маєтку.

Попри свою відлюдькуватість, Зара встигла завоювати прихильність більшості слуг. Особливо Енн. Колись дівчина порекомендувала їй відвар, який неабияк допоміг покоївці, а після тієї пам'ятної миті слабкості Зари Енн і зовсім пройнялася до неї щирою симпатією.

Сильним людям іноді теж потрібна слабкість. Мить, коли вони можуть дозволити собі бути просто людьми. І, можливо, саме такі миті допомагають відновити внутрішню рівновагу.