Розділ 45. Мапа, якої не було

Для великого фестивалю стара мапа не підходила.

Я намагався переконати себе в іншому до вівторка. Розкладав її на підлозі, вимірював, фотографував із різних відстаней, навіть переніс до холу культурного центру. Там вона одразу стала схожою на серветку.

— Потрібна вдвічі більша, — сказала Катя.

— Це не «вдвічі більша». Це нова конструкція.

— Саме так.

— Я ненавиджу твою підтримку.

— Ася намалює.

— Ася не чарівний принтер.

Катя підняла брови.

— Бачу, стосунки позитивно впливають на менеджмент.

Я не відповів.

Увечері показав Асі схему залу. Вона сиділа за своїм столом у великих навушниках. Я дочекався, поки вона закінчить лінію й сама зніме їх.

— Треба нову мапу, — сказав.

— Бачу.

— Термін три тижні. Але якщо в тебе немає часу, я замовлю в іншого дизайнера. Серйозно.

Ася збільшила план залу.

— Який бюджет?

Я назвав.

— Друк окремо?

— Так.

— Права на використання?

— Фестиваль і наші наступні програми. Не продаж третім особам.

Вона відкрила календар.

— Можу. Але не за три тижні, якщо ти хочеш ручні деталі. За три — модульна графіка й частина елементів із попередньої версії.

— Мені підходить.

— Тобі все підходить, поки не побачиш ескіз.

— Я довіряю.

Ася відклала стилус.

— Не кажи це клієнтським голосом.

— Яким?

Вона склала руки на грудях і відтворила мою інтонацію:

— «Я довіряю художнику», а потім двадцять правок.

— У мене було три правки минулого разу.

— Сім.

Я підняв три пальці.

— Три великі.

— Сім.

Ми дивилися одне на одного кілька секунд.

— Добре, — сказав я. — Сім. Але дві були через друкарню.

— Договір надішлю завтра.

Нова мапа стала першим великим проєктом, за який ми взялися вже як пара.

На третій день стало зрозуміло: цілуватися нам простіше, ніж погоджувати ширину мостів.

На третій день я попросив зробити центральний міст ширшим. Ася пояснила, що тоді він зламає композицію. Я сказав, що через нього мають проходити шестеро дітей одночасно. Вона запропонувала змінити механіку фіналу. Я відповів, що механіка вже протестована.

За десять хвилин ми обоє говорили швидше, ніж треба.

— Це не книжкова ілюстрація, — сказав я. — Люди реально стоятимуть на підлозі перед мапою.

— Я знаю, для чого її роблю.

— Тоді чому міст вузький?

— Бо ти прислав неправильний розмір майданчика!

Я відкрив лист.

Розмір справді був неправильний. Катя надіслала першу схему до зміни сцени, я переслав Асі саме її.

— Добре, — сказав я.

— Що «добре»?

— Ти права.

Ася замовкла.

— Так просто?

— Ні. Мені дуже боляче. Але факт є факт.

Вона провела долонею по обличчю.

— Я теж перегнула.

— Не позбавляй мене моральної переваги так швидко.

Ася засміялася.

Ми переробили міст.

За тиждень з’явилася інша проблема. Я хотів додати в нічний район більше завдань із рухом. Ася вважала, що діти, яким некомфортно бігати перед іншими, випадуть із гри.

— У нас уже є два тихих завдання, — сказав я.

— На сорок хвилин. Фестиваль великий, буде шумно.

— Якщо все зробити тихим, група розсиплеться.

— Я не кажу «все».

Ми сперечалися в студії Назара, де тестували реквізит. Він сидів за комп’ютером і намагався не втручатися.

— Назаре, — сказав я. — Ти як людина збоку…

— Ні.

— Я ще не поставив питання.

— Саме тому в мене є шанс вижити.

Ася усміхнулася.

— Розумний чоловік.

— Не фліртуй із моїм звукорежисером.

— Він єдиний тут не сперечається.

Назар підняв руки.

— Я одружений і хочу додому.