Розділ 44. Три календарі

У вересні в нас було три календарі.

Мій — із дедлайнами видавництва.

Микитів — із весіллями, фестивалями й репетиціями.

І спільний — із позначками, коли ми взагалі бачимося.

Останній Микита створив після того, як двічі запитав, чи я вільна в четвер, а я двічі відповіла, що в мене онлайн-зустріч.

— Це не романтика, — сказала я, коли побачила календар «Ми».

— Це інфраструктура романтики.

— Жахлива фраза.

— Але працює.

Перший тиждень календар справді допомагав.

У вівторок ми вечеряли разом. У четвер гуляли годину після роботи. Суботу Микита вів весілля, я працювала. Неділю позначили зеленим: «нічого».

У неділю о десятій ранку мені написала Інна.

Авторка нової серії змінила одну сцену. Треба було терміново переробити два ескізи до понеділка.

Я прочитала повідомлення в ліжку.

Микита лежав поруч і дивився в стелю.

— Робота? — запитав.

— Так.

— Наскільки?

— Години чотири.

Він перевернувся на бік.

— Добре.

— Ти злишся.

— Трохи.

Він сказав це без усмішки, і я не відразу знайшлася з відповіддю.

— Я не можу відмовитися.

— Я знаю.

— Тоді на що злишся?

— На те, що я чекав цю неділю. Не на тебе.

Я все одно відчула себе винною й одразу розсердилася на це відчуття.

— Можеш зайнятися своїм.

— Можу.

Він встав.

— От бачиш.

— Асю, я не хочу робити вигляд, що мені байдуже, лише щоб ти не почувалася винною.

Я сіла.

— А що я маю з цим робити?

— Нічого. Працюй. Я посумую за нашим «нічого» й переживу.

Він пішов варити каву.

Я відкрила ноутбук і хвилин десять не могла зосередитися.

Потім Микита поставив чашку поруч і сказав:

— Я поїду в студію. Треба все одно перевірити реквізит.

— Ми ж домовилися про нічого не робити.

— Ти працюєш. Я теж попрацюю.

— Це пасивна агресія?

Він подивився здивовано.

— Ні. Я реально маю справи.

— Добре.

— Тепер ти злишся?

— Трохи.

Ми обоє замовкли.

Потім Микита засміявся.

— Ми дуже погано відпочиваємо.

Я теж не втрималася.

— Жахливо.

Він сів на край ліжка.

— Давай так. Ти працюєш до третьої. Я їду в студію. О четвертій зустрічаємося й робимо наше «нічого» короткою версією.

— А якщо я не встигну?

— Напишеш до третьої. Не о четвертій десять.

— Домовилися.

Я встигла о третій двадцять.

Порушила власний дедлайн на двадцять хвилин, але написала Микиті о другій п’ятдесят, що затримаюся.

Він відповів одним словом: «Ок».

О четвертій ми зустрілися біля річки. Микита приніс два стакани кави. Я — нічого.

— Це несправедливо, — сказала.

— Що?

— Ти виглядаєш як людина, яка підготувалася до побачення, а я вийшла з дому в першій-ліпшій кофті.

— Ти гарна.

— Не підлизуйся.

— Це факт.

Ми пройшлися вздовж води. Не говорили про роботу перші п’ятнадцять хвилин. Потім я сама запитала про студію.

— Не рахується, — сказав Микита. — Ти почала.

— Що не рахується?

— Порушення «нічого».

— У тебе навіть відпочинок із правилами.

— Від тебе навчився.

Я взяла його під руку.

— Може, спільний календар — погана ідея.

— Чому?

— Бо якщо там написано «ми», будь-яка робота виглядає як порушення.

Микита подумав.

— Тоді не ставимо «ми». Ставимо тільки конкретні речі. Вечеря. Кіно. Прогулянка.

— А «нічого»?

— Не плануємо.

— Це дуже радикально.