Розділ 43. Інші суботи

Субота без будинку почалася пізніше, ніж усі попередні.

Микита спав до одинадцятої після пізнього весілля. Я до десятої встигла випити каву, домалювати дві руки, попрати речі й двічі пройти повз його двері, не стукаючи.

О десятій п’ятдесят дев’ять прийшло повідомлення:

«Я прокинувся. Це вже субота?»

«Для нормальних людей давно».

«Дай 20 хвилин».

Через тридцять п’ять він стояв у моїй кухні з волоссям, що стирчало у різні сторони.

— У тебе було двадцять хвилин.

— Перші десять я усвідомлював себе.

— А решта?

— Шукав чисту футболку.

Леопольд сидів біля миски. Оскільки Віра Павлівна ще не повернулася, наш графік так і залишався чинним.

— Що робимо? — запитав Микита.

Я чекала цього питання весь ранок і не придумала відповіді.

— Можемо нічого.

— Це план?

— Спроба.

Він налив собі каву.

До обіду ми так і не вийшли з квартир. Я працювала, Микита переглядав сценарій «Міста», а Леопольд переходив між нами залежно від того, хто більше рухався. Час від часу Микита показував мені рядок, я відповідала — і ніхто не дивився на годинник, думаючи, що треба встигнути до неділі.

О першій він закрив ноутбук.

— Я не вмію нічого.

— Я помітила.

— Я про відпочинок.

Я закрила книжку пальцем.

— Ти сидів дві години.

— І працював.

— Я теж.

— Тоді ми обоє погані.

По обіді ми пішли на ринок: обидва холодильники спорожніли настільки, що складати окремі списки вже не мало сенсу.

— Нам потрібен один список, — сказав Микита біля овочів.

— Ні.

— Чому?

Я поклала в кошик помідори.

— Бо в нас два холодильники.

— Але ти все одно їси в мене.

— А ти в мене.

— Саме тому.

Він посміхнувся.

— Ти ж розумієш, що це початок анексії кухні?

Микита потягнувся до мого кошика, але одразу забрав руку, коли я підняла брову.

— Це боротьба з подвійними покупками.

— Учора ти купив третю банку гірчиці.

— Бо не знав, що дві стоять у тебе.

— І тепер хочеш доступ до мого обліку?

— Я хочу не купувати четверту.

Ми сперечалися достатньо голосно, щоб продавчиня усміхнулася.

У результаті створили спільну нотатку «Їжа». Через три хвилини Микита перейменував на «Їжа точно», і я зі сміхом повернула назву.

Після ринку ми сіли в парку. Микита купив кукурудзу, я — морозиво. На лавці навпроти двоє підлітків знімали відео. Я помітила телефон і автоматично сіла трохи боком.

Микита мовчки пересів так, щоб опинитися між мною й камерою, хоча підлітки знімали себе і навіть не дивилися в наш бік.

— Не треба, — сказала я.

— Що?

— Сідати щитом.

— Я просто хочу тінь.

— Сонце з іншого боку.

Він подивився вгору.

— Добре. Викрила.

Я відкусила морозиво.

— Повернися, будь ласка. Інакше я дивитимуся не на них, а на те, як ти за ними стежиш.

Микита без суперечки посунувся назад. За кілька хвилин підлітки забрали штатив і пішли, так жодного разу й не глянувши в наш бік.

— До речі, — сказав він. — Катя запропонувала «Місто» для великого сімейного фестивалю в жовтні.

— Того, де ти працюєш щороку?

— Так. У нас буде окрема зона на годину. Якщо тест пройде добре, культурний центр може замовити серію на зиму.

Я повернулася до нього.

— Це серйозно.

— Трохи.

— Ти виглядаєш так, ніби сказав про зміну батарейок.

— Я намагаюся не радіти завчасно.

— Чому?

— Бо якщо не вийде, менше розчаруюся.

Я довго дивилася на нього.

— Це ж твоя версія мого «після будинку».

Микита повільно усміхнувся.

— Не використовуй мої слабкості проти мене.

— Ти перший почав.

Микита кілька секунд складав і розгортав паперову серветку.