Розділ 42. Перша вечеря без виправдань

У понеділок після нашої останньої поїздки в будинок ми вперше не мали жодної спільної справи.

Незручність почалася вже о шостій вечора.

Я закінчила роботу, встала з-за столу й автоматично перевірила чат. Ні повідомлень про коробки, ні фотографій даху, ні списку покупок для суботи.

Микита був удома. Я чула, як він розмовляє телефоном у своїй кухні.

Постукати навпроти було простіше, ніж придумати переконливу причину цього не робити, та я все одно лишилася у своїй квартирі.

О сьомій я забрала Леопольда із квартири Віри Павлівни. Вона ще жила у сестри, але навідувалася дедалі частіше. На коті не було метелика. Він поважно зайшов до моєї кухні і сів біля холодильника.

— Не дивись, — сказала я. — Ти їв.

У двері подзвонили.

Микита тримав каструлю.

— Я зробив забагато пасти.

— Випадково?

— Катастрофічно неправильний розрахунок на одну людину.

— Ти готуєш пасту років десять.

— Сьогодні математика підвела.

Каструлю він тримав обома руками, і легенда про помилку в розрахунках від цього переконливішою не ставала.

— Заходь.

Він зайшов і поставив її на стіл. У пасті був перець, нарізаний майже однаково.

— Вісім із десяти, — сказала я.

— Чому вже не дев’ять?

— Один шматок великий, один маленький.

— Ти вигадуєш критерії.

— Я адаптую систему.

Пасти справді вистачило на двох, ще й трохи лишилося на ранок.

Ніхто не говорив про будинок перші десять хвилин. Потім Микита сказав:

— Дивно нікуди не їхати у суботу.

— Ми домовилися кудись поїхати у цей день.

— Я пам’ятаю.

— Тоді не дивно.

— Дивно не знати, що там треба зробити.

Я крутила виделку.

— Можемо нічого не робити.

— Це погроза?

— Практика.

Він усміхнувся.

Після вечері Микита мив посуд. Я сиділа на столі, бо стільці зайняли кіт і пакети. Раніше кожна спільна кухня мала контекст: ремонт, дедлайн, догляд за Леопольдом. Тепер ми просто були тут.

— У суботу ми все ще проводимо день разом? — запитав Микита, вимикаючи воду.

— Ми ж домовилися.

— Я пам’ятаю. Просто мені треба зрозуміти, що брати: машину, квитки чи хоча б чисту футболку.

— Чисту футболку бери за будь-якого маршруту.

— Відчувається твій фірмовий стиль — ти вже маєш складний план.

Він витер руки й дістав телефон.

— О котрій?

— Не став будильник. Прокинешся — напишеш.

— Це перевірка?

— Це просто вільна субота без списку. Так теж можна.

Менш ніж за хвилину мій телефон завібрував на столі. Микита надіслав календарне запрошення: «Субота. Без списку».

— Календарне запрошення трохи суперечить назві.

— Воно не містить часу й адреси.

— Отже, ти створив нагадування, що не маєш плану.

— Тепер точно не забуду.

Я прийняла запрошення. Микита побачив сповіщення, але задоволену усмішку сховав у рушник.

Леопольд прокинувся й пішов до дверей.

— Йому час униз, — сказала я.

Микита підняв кота.

— Я занесу.

— Він може сам.

— Віра Павлівна просила не пускати його ходити сходами без людини після того випадку з підвалом.

— О, точно. А я про це забув, уявляєш?

Я пішла з ним. Разом ми спустилися поверхом нижче й залишили Леопольда у квартирі Віри Павлівни: її сестра вже насипала вечірню порцію та зачинила кватирку.

Піднялися назад.

Біля моїх дверей Микита зупинився.

— Тепер у нас реально немає причини стояти в коридорі.

— Можемо зайти.

— До кого?

Перед нами було двоє дверей.

— Неважливо.

Ще місяць тому я б обрала двері тільки для того, щоб не залишати питання відкритим. Тепер мені справді було байдуже, до кого ми зайдемо.