Розділ 41. Будинок без нас

За кілька днів після нашого першого офіційного побачення Віра Павлівна прийняла пропозицію Лариси й Артема.

У п’ятницю Ольга написала в спільний чат: «Завдаток внесено. Передача ключів — після завершення документів».

Під повідомленням Микита поставив святковий смайлик, я — зелене серце. Віра Павлівна відповіла: «Не робіть із цього подію».

Звичайно, у суботу ми знову поїхали в будинок — не святкувати, а забрати останні коробки, одну лампу, старі альбоми й Микитів інструмент, який він лишив у коморі. Принаймні так звучала офіційна причина.

Дорога була знайома до нудоти. Я знала, де Микита пригальмує перед латкою асфальту, де зв’язок на хвилину зникне, де Леопольд зазвичай починав нявкати. Та цього разу кота з нами не було: він лишився в сестри Віри Павлівни, яка мала заїхати з ним на плановий огляд.

І в машині стало незвично порожньо.

— Він зазвичай скаржиться ось тут, — сказав Микита на виїзді з міста.

— Бо ти входиш у поворот швидко.

— Я входжу нормально.

— Леопольд згоден зі мною, а не з тобою.

— Леопольд згоден із тим, у кого корм.

Ми сперечалися ще кілька кілометрів, і це трохи повернуло звичний ритм.

Біля хвіртки стояла чужа машина.

Я впізнала Ларису першою. Вона була в саду разом із Ніною й вимірювала рулеткою відстань від веранди до яблуні. Артем щось фотографував біля водостоку.

— Ольга сказала, що вони можуть заїхати з майстром, — згадав Микита. — Я забув.

Ми вийшли з машини.

— Добрий день, — привіталася Лариса. — Ми не заважаємо? Нам треба було показати електрику щиток.

— Це вже майже ваш будинок, — сказав Микита.

Фраза була правильною, але мені вона не сподобалася.

Ніна підбігла до зеленої лавки.

— Сліди на місці!

— Кіт сьогодні не приїхав, — сказала я.

— А він потім буде приходити?

Я подивилася на Микити.

— Не знаю. Він живе в місті.

— Шкода.

Ніна провела пальцем біля світлого відбитка, який на фарбі вже потемнів.

Поки Лариса з Артемом ходили з електриком по кімнатах, ми збирали речі. Наші списки з холодильника вже лежали в теці. На підвіконні не було моїх стікерів, у вітальні — рам із малюнками. Будинок став чистішим і чомусь меншим.

Я відкрила шафку над мийкою й знайшла чашку з синицею.

— Ми її забули.

Микита зазирнув через плече.

— Це Віри Павлівни.

— Вона сказала забрати посуд, який не лишає.

— Значить, до коробки.

Я тримала чашку й не клала.

Саме в неї Микита налив мені каву першого ранку після дощу. Звичайна супермаркетна чашка, про яку Віра Павлівна, можливо, давно не згадувала.

— Хочеш залишити? — запитав Микита.

— Вона не наша.

— Ми запитаємо.

— Навіщо мені чужа чашка?

— Не знаю. Ти стоїш із нею вже хвилину.

Я поставила чашку до коробки.

— Запитаємо.

Він нічого не сказав.

У коморі знайшлися його ключ на десять, два пакети шурупів і мій старий зелений стікер, приклеєний до полиці. Микита зняв його й наліпив собі на сорочку.

— Що це?

— Категорія «врятувати зараз, розібратися завтра».

— Тобі пасує.

— Я знав.

Артем зайшов по драбину. Побачив стікер, усміхнувся, але нічого не запитав.

До обіду ми завантажили речі в машину. Лариса запросила випити чаю — вони привезли термос і печиво. Ми сіли за той самий садовий стіл, який колись хитався й який Микита відремонтував під час одного з перших виїздів.

Розмова була про дах, воду й документи. Лариса хотіла перефарбувати спальню, Артем — поставити в коморі стелаж. Ніна питала, де краще посадити полуницю.

Я слухала їхні плани й відчула, як відпускає дивне внутрішнє напруження. Лариса й Артем не відбирали в нас будинок — ми ніколи ним не володіли. Проте за ці тижні він устиг увібрати стільки наших розмов, пилу, фарби й ранкової кави, що прощатися було  дійсно шкода.

— Яблуню лишаємо, — сказав Артем. — Уже пообіцяли Вірі Павлівні.

— Вона не просила обіцяти, — відповів Микита.

— Знаю. Але Ніна сказала, що без дерева двір неправильний.

Дівчинка серйозно кивнула.

Після чаю ми пішли до машини. Микита зупинився біля ґанку.

— Почекай.

Повернувся до будинку й за хвилину вийшов із текою.