Розділ 37. Право залишитися

У суботу я прокинулася раніше будильника. Шість ілюстрацій стояли біля стіни, перекладені тонким папером. На них будинок змінювався від першого приїзду до останнього: темні кімнати з коробками, мокрий ґанок, відчинені вікна, зелена лавка, кухня в ранковому світлі. Людей я не малювала прямо. На одному аркуші були Микиті руки біля перил, на іншому — дві чашки й рудий хвіст під столом.

Я збиралася передати роботи Вірі Павлівні, допомогти повісити й повернутися до міста. Ольга мала їхати тим самим маршрутом і погодилася забрати мене разом із рамами. Кота везти не треба було: Леопольд ночував у Микити.

Дорогою Ольга говорила про оголошення, запити покупців і документи на землю. Будинок уже подивилися онлайн кілька родин. Одна пара хотіла приїхати в неділю з донькою, ще один покупець питав, чи можна знести веранду й поставити більшу.

— Віра Павлівна не може заборонити після продажу, — сказала Ольга. — Але вибирати пропозицію має право. Ціна не єдине, на що люди дивляться.

Мені сподобалося, що вона сказала «люди», а не «сентиментальні власники».

Микита зустрів нас біля хвіртки. На ньому була темно-синя сорочка з закоченими рукавами, джинси й старі кеди. Він обережно взяв малюнки, не торкнувшись мене, і поніс до будинку.

На ґанку вже стояв стіл, накритий світлою скатертиною. Під яблунею — зелена лавка, поряд два садові крісла. Жодних кульок, гірлянд або сценічних декорацій. Тільки невеликі вази з айстрами, принесеними Галиною Степанівною.

У вітальні я побачила порожні рами та чисті картки.

— Можемо поставити роботи без підписів, — сказав Микита. — Або підписати ім’я, сторінку, назви — як ти захочеш. Якщо взагалі захочеш виставляти.

На дверях до дальньої кімнати висіла картка з проханням не фотографувати особисті речі. Ще одна лежала біля старих ескізів. Я перечитала обидві. Звичайний чорний шрифт, жодного логотипа чи пояснення, хто про це подбав.

— Хто це зробив? — я торкнулася краю картки.

— Надрукував у четвер. Віра Павлівна погодила текст.

— Ти не знав, що я приїду.

— Знав, що передаси роботи. Не знав, чи залишишся після цього.

Микита підтягнув край скатертини на столі й пішов допомагати Ользі з посудом. Питання, коли я збираюся назад, так і не поставив.

Я розпакувала перший малюнок. Кухня, дві чашки, список на столі, ранок після дощу. На другому Леопольд сидів перед трьома дверима, кожні мали свій килимок. Цю ілюстрацію я зробила вночі після конфлікту, коли не могла працювати над замовленням.

У сумці лежали надруковані підписи. Я підготувала їх удома, але не знала, чи дістану.

Микита повернувся з рулоном клейкої стрічки.

— Допомогти з рамами?

— Допоможи. Тільки спершу вимий руки, ти торкався коробок.

Він подивився на долоні й пішов до кухні без суперечки.

Ми вставили роботи в рами й розклали на підлозі, визначаючи порядок. Микита спершу поклав кухню в центр, я поміняла її місцями з ґанком. Він нахилив голову, відійшов на два кроки й погодився, що так краще. П’ятий аркуш, де його руки тримали дошку перил, розглядав найдовше.

— Можна спитати? — сказав він.

— Про що?

— Це я?

Я поправила край аркуша, який трохи зсунувся під склом.

— Твої руки.

— Я впізнав подряпину.

— Вона була зручною деталлю.

Кутик його рота піднявся, але Микита повернувся до рам.

Близько другої приїхала Віра Павлівна з сестрою. Вийшла з машини повільно, спираючись на тростину, й насамперед подивилася не на будинок, а на яблуню. Потім побачила малюнки у вітальні.

— Оце заберу до міської квартири, — сказала вона про кухню. — Якщо авторка дозволить.

— Дозволить.

— А решту залишиш тут?

Я глянула на порожні картки під рамами. За годину прийдуть сусіди. Хтось неодмінно запитає, хто малював, можливо, захоче сфотографувати. Пальці вже знайшли в сумці папку з підписами, але я ще трохи потримала її за край.

Потім дістала аркуші.

— Решту покажемо сьогодні. Микито, тут треба вирівняти нижній ряд.

Він узяв рулетку.

— Підписувати твоє ім’я?

— Так. І робочу сторінку теж. Я сама її написала.

Від чужих телефонів мені все ще було не по собі. Перший підпис я приклеїла криво, зняла й вирівняла, але тепер біля кожної роботи стояли ім’я й сторінка, які я сама погодила.

Коли прийшла Галина Степанівна з пирогом, я вже допомагала Микиті розставляти чашки.