Розділ 35. Тиха сторона коридору

Поки Микита намагався виправляти наслідки по-своєму, мій тиждень звузився до шести кроків між нашими дверима.

Від моїх дверей до Микитавих було шість кроків. Я знала точно, бо одного разу Леопольд пройшов їх за чотири, а я — за шість, несучи миску. Тепер ці шість кроків здавалися окремим маршрутом, який треба було обґрунтовувати.

У понеділок я не заходила до Микити. У вівторок теж.

Ми передавали кота біля дверей. Писали тільки про годування, будинок і Віру Павлівну. Микита не надсилав жартів, фотографій, посилань. Я не приносила йому чай, коли чула, що він повернувся пізно.

Найгірше було не мовчання. Найгірше — скільки дрібних звичок виявилися вже спільними.

Я купила молоко й автоматично взяла два пакети. Удома побачила другий і розсердилася.

Відкрила робочий файл і помітила, що зберегла нову версію мапи в папці «місто_Микита». Перейменувала на «місто_робоче».

Увечері Леопольд сидів біля дверей і дивився на мене.

— Іди, — сказала я.

Він не рухався.

— У нього твоя вечеря.

Кіт почухав вухо.

Я відчинила двері. Навпроти теж відчинилися майже одночасно.

Микита стояв у домашній футболці, тримаючи миску.

— Я почув його.

— Він маніпулює нами.

— Це єдине стабільне в наших стосунках.

Слово зависло. Микита опустив очі.

— Вибач. Не хотів…

— Нічого.

Леопольд пішов до нього.

Я вже зачиняла двері, коли Микита сказав:

— У четвер я їду в будинок після обіду. Треба забрати складаний стіл і привезти рамки. Якщо хочеш, можеш їхати з Ольгою в суботу, як планувала.

Я кивнула й відчинила двері ширше.

— Я просто кажу, щоб не було несподіванки.

— Дякую.

Двері зачинилися.

У середу Інна подзвонила щодо презентації книжки.

— Авторка погодила дату. Треба відповісти, чи ти будеш. Від тебе не хочуть лекцію, Асю. Десять хвилин показати ескізи, пару слів про процес.

— Я подумаю до завтра.

— Ти думаєш уже тиждень.

— Значить, складне питання.

Інна зітхнула.

— Скажу як редакторка: роботи сильні, а десять хвилин живого показу можуть допомогти книжці. Формат можна обмежити: без інтерв’ю й фотографій, якщо не захочеш. Рішення все одно твоє.

Після дзвінка я відкрила папку з ескізами. Там були жаба, вокзал, червоні валізи, рука Микити біля вікна. Останній файл я ніколи не показувала редакції.

Я навіть відкрила чат із Микитам, але так нічого й не написала.

Через годину надійшло повідомлення від Микити.

«Зоомаркет видалив перепост повністю. Сторінка з котами теж. Більше копій не бачу».

Я відповіла «дякую».

Ще через хвилину:

«І презентація — якщо захочеш, я все ще можу сидіти в останньому ряду. Це не спроба помиритися через послугу. Просто стара пропозиція лишається».

Я дивилася на повідомлення довго.

«Звідки знаєш, що вона буде?»

«Ти казала раніше. Я не знаю, чи підтвердилася».

Я перечитала відповідь ще раз: він пам’ятав розмову, яку я сама майже викинула з голови. Телефон ліг на стіл екраном донизу.

У четвер Микита поїхав до будинку. Повернувся після десятої. Я почула, як він двічі ходить сходами, заносячи коробки. На третій раз відчинила двері.

— Допомогти?

Він стояв із двома рамами й пакетом тканини.

— Я впораюся.

— Я не питаю, чи впораєшся.

Микита кивнув на пакет.

— Візьми це. Тільки обережно, там стара ширма.

Ми занесли речі до його квартири. На столі лежали картки «Особисті речі. Не фотографувати», які він підготував для фінального дня.

Я взяла одну.

— Це ти зробив?

— Так.

— Віра Павлівна просила?

— Ні. Я подумав, що в будинку будуть люди з телефонами. Там лишаться її фотографії й ескізи.

Я провела пальцем по простому чорному шрифту.

— Гарно.

— Я двадцять хвилин вибирав шрифт, а потім поставив Arial.

— Правильне рішення.

Ми обоє усміхнулися, але напруга нікуди не зникла.

Микита поставив рами біля стіни.

— Боюся, що кожна моя дія зараз виглядає як спроба заслужити прощення.