Розділ 33. Те, що було нашим

До будинку ми повернулися мовчки. Микита вів обережно, обидві руки тримав на кермі. Я вимкнула сповіщення, але телефон продовжував показувати цифри на значках: нові підписники, запити, повідомлення на робочу пошту.

Повідомлення були переважно доброзичливі, але від того не менш чужі. Мене називали милою, питали, чи я намалювала мапу для Микитавої програми, а одна жінка надіслала скриншот і попросила посилання на мою сукню.

Колись тітка виклала у відкритий профіль фотографію з мого випускного. На ній я плакала в туалеті після сварки з подругою, а підпис розповідав про «зворушливі емоції нашої Асічки». Фото було красивим: туш майже не розмазалася, світло падало м’яко. За вечір його побачили всі родичі, кілька вчителів і люди, яких я не знала. Коли я попросила видалити, тітка здивувалася: нічого ж соромного.

Тепер я знову дивилася на вдалий кадр, у якому не було нічого соромного.

На кухню Микита заніс пакети одним разом. Леопольд зустрів нас біля дверей, але цього разу ніхто не заговорив із ним.

— Я видалю, — сказав Микита.

— Його вже поширили.

— Напишу сторінкам, попрошу прибрати. І коментар із твоїм посиланням теж.

Телефон уже був у нього в руці. Я бачила, як рухається палець над екраном, як Микита перечитує коментарі й уперше дивиться відео до кінця.

— Ти дозволила викласти кота, — сказав Микита. — Я не помітив, що ти лишилася в останніх секундах.

— Ти змонтував ролик.

— Обрізав початок і наклав звук. Кінець не передивився. Це не виправдання, я просто пояснюю.

Звинувачення на мою адресу не прозвучало. Та за кілька секунд Микита додав:

— Я спершу подумав, що там лише звичайний поцілунок у щоку, — сказав він і відразу виправився: — Ні. Не мені вирішувати, що для тебе звичайне.

— Не кажи мені, що там нічого такого.

— Я не це…

— Я побачила себе вже після тисячі інших людей. Оце головне.

Микита поклав телефон на стіл.

На кухні стояли наші ранкові чашки, на спинці стільця висів мій кардиган, у холодильнику лежали продукти на завтра. Тепер навіть ці дрібниці здавалися потенційним тлом для чужого екрана.

— Я не хотів робити з нас матеріал, — сказав він. — Знімав Бублика.

— Але вийшли ми. І перш ніж викласти, ти не перевірив.

— Я видаляю зараз.

— Видаляй. Але ти ж розумієш, я не через саму кнопку «видалити» злюся?

— Розумію.

Він сів навпроти, не наближаючись. Обличчя вже не захищалося звичною усмішкою. Микита провів долонею по столу, зібрав кілька крихт і струсив у порожню тарілку.

— Я запитав про кота. Думав, цього досить.

— А про мене ти не знав?

Він не відповів відразу. Кілька днів тому в його кухні я розповіла про фотографії, які родичі публікували без дозволу. У фотокабінці окремо попросила нікуди не викладати нашу смужку. Микита це пам’ятав — я бачила по тому, як він відвів очі.

— Знав, — сказав Микита. — І все одно не перевірив.

Я розтиснула пальці, якими весь цей час тримала край кардигана. Злитися не перестала, просто Микиті слова нарешті не хотілося перебивати.

— У тебе телефон завжди напоготові, — сказала я. — Хороший момент — значить, його можна показати. Я так не вмію, Микито. Не хочу думати про камеру щоразу, коли підходжу до тебе.

Відповіді не було. Микита подивився на екран і промовчав.

— Я приберу все, що можу.

За кілька хвилин ролик зник із його сторінки. Микита написав тим, хто встиг його поширити, і заблокував коментар із моїм посиланням. Одна копія зникла майже відразу, друга ще залишалася. У приватних повідомленнях чекала пропозиція від мережі зоомаркетів: серія коротких відео з котом і «молодою парою», хороша оплата, перша зйомка наступного тижня.

Наступним він відкрив повідомлення від зоомаркетів і показав мені екран.

— Відмовлю.

— Це твоя сторінка.

— Але вони кличуть нас трьох. Без тебе й кота немає їхньої «природної пари».

У полі відповіді з’явилося коротке речення, та надсилати його Микита не поспішав.

— Написати просто, що ми не беремо участі?

Я кивнула. Микита надіслав відмову й поклав телефон екраном донизу. Образа від цього нікуди не поділася.

Ми переночували в окремих кімнатах. Микита не стукав і не надсилав повідомлень через стіну. Уранці закінчили заплановане: замінили наволочки, склали пакети, винесли лавку під яблуню. Працювали коректно, майже як під час першого виїзду, тільки тепер знали, скільки зусиль коштує ця відстань.

Дорогою до міста Микита один раз сказав, що друга сторінка теж видалила відео. Я подякувала. Більше ми не говорили.

Біля квартир Леопольд пішов до Микити: його черга була годувати. Я віддала переноску, забрала свою сумку й відчинила двері.