Розділ 31. Неділя з Вірою Павлівною

Віра Павлівна приїхала до своєї квартири в неділю на дві години.

Сестра привезла її з реабілітаційного центру на кілька годин, щоб забрати сезонний одяг, документи й подивитися, чи будинок ще існує не лише на фотографіях. Віра Павлівна вже ходила з тростиною, але сходи до під’їзду долала повільно.

Ми з Микитам зустріли її внизу.

— Я сама піднімуся, — сказала вона.

— Ми не несемо вас, — відповів Микита. — Просто йдемо поруч.

— Це ще гірше. Наче я важливий вантаж.

— Ви важливий вантаж.

— Микито.

— Мовчу.

Я взяла сумку, і цього разу Віра Павлівна не сперечалася.

Леопольд чекав біля дверей її квартири. Коли Віра Павлівна піднялася, він пішов назустріч, потерся об тростину й одразу ліг на килим.

— Оце вся радість? — запитала вона. — Я стільки часу відсутня.

Кіт позіхнув.

— Він дуже емоційний, — сказав Микита.

— У тебе навчився.

Ми зайшли.

Квартира пахла зачиненими вікнами й котячою шерстю, хоча ми прибирали двічі. Я відкрила кватирку. Микита поставив чайник.

— Не господарюйте, — сказала Віра Павлівна.

— Ви хочете чай? — запитав він.

— Хочу.

— Тоді пізно.

Вона сіла на кухні, витягнула телефон і почала переглядати фотографії будинку. Зелену лавку збільшила. Потім — стелю, вікна, коробки.

— Добре йде, — сказала.

— Ольга приїде наступного разу, — відповіла я. — Після цього фотограф і перші перегляди.

— Знаю. Вона дзвонила.

Віра Павлівна відклала телефон.

— Я хочу перед продажем запросити сусідів у сад. Невеликий чай. Людей п’ятнадцять.

Микита відкрив рот.

— Без програми, — додала вона.

Він закрив.

— Я тільки хотів запитати про стільці.

— Стільці можна.

Я відкрила нотатки.

— Коли?

— У фінальну суботу. Я вже зможу приїхати з сестрою. Нічого складного: чай, пиріг, люди, які роками допомагали з садом. І хочу, щоб Ася показала малюнки, якщо не проти.

Я підняла голову.

— Які малюнки?

— Ті, що ти робиш про будинок.

— Звідки ви знаєте?

Віра Павлівна подивилася на Микити.

Я теж.

— Я показав одну фотографію, — сказав він. — Ту з рамами. Малюнків майже не було видно.

— Не виправдовуйся. Я сама збільшила, — сказала Віра Павлівна. — Ася, якщо не хочеш — не треба. Я просто питаю.

У мене в папці вже було п’ять замальовок: мокрий ґанок, дві чашки, руки Микити біля перил, зелена лавка, кухня в ранковому світлі. Я не думала про них як про серію.

— Я подумаю.

Віра Павлівна обійшлася без оцінок і відразу перейшла до списку людей.

Микита записував імена.

— Лідію Антонівну запросимо? — спитав він.

— Обов’язково. І Сергія з дружиною. Тільки не садіть його біля Миколи, вони сперечаються про дерева вже двадцять років.

— Про що саме?

— Один обрізає восени, другий навесні.

— Серйозна тема.

— Не жартуй. Торік вони не розмовляли два місяці.

Я усміхнулася.

За чаєм Віра Павлівна розглядала нас уважніше, ніж будинок. Микита сидів поруч зі мною, але не торкався. Після нашої розмови про ревнощі слово «дівчина» ще було новим, навіть якщо Віра Павлівна нічого не знала.

Або знала все.

— Ви тепер часто вечеряєте разом? — запитала вона.

Я мало не поставила чашку мимо блюдця.

— Іноді, — відповів Микита.

— Добре. Менше шансів, що він живитиметься канапками після роботи.

— Чому всі контролюють мою їжу?

— Бо ти не контролюєш.

— Ася теж іноді забуває поїсти.

Віра Павлівна повернулася до мене.

— Тоді ви знайшли одне одного.

Ми з Микитам одночасно взялися за чашки.

Вона допила чай.

— У сенсі для нагадувань. Не дивіться на мене так. Я не сваха.

Микита опустив голову до блокнота.

Я бачила, як він усміхається.

Після чаю сестра Віри Павлівни пішла до аптеки, а ми допомогли з речами. У шафі треба було дістати коробку з верхньої полиці. Микита став на стілець.