Розділ 28. Де закінчується робота

У п’ятницю я вперше прийшла на Микитаву роботу не як підрядниця.

Він вів міське свято у внутрішньому дворику культурного центру. Невелика сцена, музиканти, ярмарок локальних майстерень, дитяча зона. Микита згадував про нього кілька разів, але не запрошував. Тому я сама сказала, що зайду після зустрічі з Інною.

— Добре, — відповів він. — Тільки не стій за колонкою. Там звук найгірший.

Більше нічого пояснювати не довелося.

Я прийшла близько шостої. Микиту було чути ще з арки. Він стояв на сцені в темних брюках і світлій сорочці, говорив із двома музикантами, одночасно показуючи технікові щось рукою. Потім повернувся до глядачів і за кілька речень пояснив затримку так, що люди не почали нервово дивитися на годинники.

Я бачила його працюючим у «Ліхтарі», але тут масштаб був інший. Він не просто говорив у мікрофон. Помічав, що дитина стоїть надто близько до кабелю, що літній чоловік шукає місце, що майстриня на ярмарку не розуміє, куди нести коробки. Кілька разів вирішував щось узагалі без слів — поглядом, жестом, коротким рухом руки.

Мені подобалося дивитися.

Дивитися на нього було майже несправедливо: на сцені Микита точно знав, куди поставити ноги, як тримати мікрофон і коли усміхнутися. На власних робочих зустрічах я іноді витрачала половину уваги на думку, чи не надто голосно стукаю ручкою по столу.

— Ви до Микити? — запитав чоловік поруч.

Я повернулася.

Він був приблизно Микитавого віку, в чорній футболці з бейджем організатора й двома раціями на поясі.

— Я Назар, — представився. — Співучасник більшості його поганих ідей.

— Ася.

— Знаю.

Я напружилася раніше, ніж устигла подумати. Назар помітив і відразу пояснив: Микита показував команді мапу, назвав авторку й окремо попросив не тягнути мене в робочі сторіс без мого дозволу.

— Це все, що я знаю, — додав він. — Решту нехай розповідає сам, якщо захоче.

Напруга відпустила не одразу, але відповідь була рівно тією, якої я потребувала.

Назар подав мені пластиковий стакан із водою.

— Ти справді зробила ту мапу за чотири дні?

— Пробну версію.

— Тоді я теж знаю, хто з вас небезпечніший.

На сцені Микита побачив нас. Очі затрималися на мені на секунду довше, але голос не змінився. Він тільки кивнув, продовжуючи оголошення.

— От зараз він забуде текст, — сказав Назар.

— Не забуде.

— Ставлю каву.

Микита не забув.

За пів години завершив основну частину й зійшов зі сцени. До нас дійшов не відразу: дорогою його зупинили троє людей. З кимось сфотографувався, комусь дав контакт, дитині повернув синю кепку, яку та залишила біля сцени.

— Ти прийшла, — сказав мені.

— Я писала, що прийду.

— Люди іноді пишуть і не приходять.

— Тоді не треба з ними дружити.

Назар кашлянув.

— Я бачу, ви чудово впораєтеся без мене.

— Ти ніколи не йдеш так швидко, — сказав Микита.

— Сьогодні в мене інстинкт самозбереження.

Він зник у технічному наметі.

Микита став ближче. Не торкнувся мене відразу, бо поруч ходили люди й я ще не сказала, наскільки це для мене нормально.

Я сама зачепила пальцями його рукав.

— У тебе ще робота?

— Хвилин сорок. Треба закрити ярмарок, віддати мікрофони, перевірити підрядників.

— Я почекаю.

Микита на секунду перестав змотувати кабель.

— Точно?

— Я вже бачила половину. Хочу побачити, куди зникає людина з мікрофоном після фінальної музики.

Він кивнув у бік технічних дверей.

— Зазвичай у склад із кабелями.

— Звучить якось не дуже романтично.

— Я ж попереджав.

Я навмисно лишилася осторонь. Микита працював із командою, а я сиділа біля кав’ярні у дворі, читала пошту й час від часу дивилася, як розбирають сцену. Він не просив потримати речі й не вигадував мені «маленьке завдання» для причетності. Кілька разів проходив повз, торкався кінчиками пальців мого плеча й повертався до роботи.

Коли все закінчилося, була майже восьма.

— Ходімо їсти, — сказав він. — Я сьогодні існую на двох сирниках і каві.

— Це ж не їжа.

— Саме тому ходімо.

Ми зайшли в маленьке бістро неподалік. Микита замовив суп і гарячу страву, я — салат. За столом він спершу говорив дуже швидко: про звук, майстриню, яка загубила подовжувач, музиканта, котрий запізнився. Потім замовк на середині речення.

— Що?