Розділ 23. Два дедлайни й один диван

Після першого поцілунку ми не стали раптом людьми, які вміють нормально планувати час.

У понеділок я мала здати фінальні файли для книжки, а Микита — сценарій нової програми для кав’ярні. Леопольд — не з’їсти вазон.

Останнє виявилося найскладнішим.

О сьомій вечора Микита приніс ноутбук до мене, бо в нього Назар тестував колонку й звук проходив навіть через акустичні панелі.

— Я працюватиму тихо, — пообіцяв він.

Я нарешті відірвалася від планшета.

— Ти не вмієш працювати тихо.

— У навушниках.

— Ти говориш сам із собою навіть у навушниках.

Микита притис долоню до грудей.

— Це професійний інструмент.

— Тоді професійно працюй на кухні.

— Ти сама знаєш, що це жорстоко.

Він усе одно сів у вітальні. Я — за столом біля вікна. А між нами на дивані лежав Леопольд.

Перші двадцять хвилин справді було тихо. Потім Микита прошепотів:

— Як краще — «Місто прокидається без кольорів» чи «одного ранку місто втратило кольори»?

Я не відводила очей від планшета.

— Друге.

— Чому?

— Перше звучить так, ніби кольори пішли гуляти вночі.

— Може, так і є.

— Тоді це буде інша історія.

Він записав.

Через десять хвилин:

— Просто «Повернути колір» чи «повернути місту колір»?

— Микито.

— Все. Мовчу.

Я домалювала руку персонажа. Зберегла. Відкрила наступний файл.

— «Повернути місту», — врешті-решт сказала.

— Я знав.

— Не радій.

О дев’ятій ми замовили їжу. Микита вибрав піцу з оливками, я — без. Коли ми почали їсти, виявилося, що у піцерії переплутали маркування на коробках. Звісно, що ми помітили тільки після першого шматка.

— Це твоє, — сказала я, повертаючи йому шматок.

— Уже твоє.

— Там оливки.

Микита підчепив одну пальцями.

— Можу зняти.

— Смак залишиться.

— Ти дуже принципова людина.

— А ти просто всеїдний.

— Професійна деформація. На роботі вечерю не завжди вибираєш.

Ми помінялися коробками.

Після десятої Леопольд почав нудьгувати, і ми нудьгувати перестали автоматично. Спочатку кітик сів на мій планшет, і мені довелося перенести його на диван. Потім він ліг на Микитаву клавіатуру й випадково надрукував двадцять сім літер.

— Це краще за мій фінал, — сказав Микита.

— Тоді лишай.

— О, цей креатив клієнт точно оцінить.

Кіт пішов до вазона.

— Ні, — сказала я.

Микита підхопив його раніше, ніж він вкусив листок.

— Бублику, у нас дедлайни.

Леопольд викрутився й перейшов на підвіконня.

— Він не поважає творчу працю, — сказав Микита.

— Він дев’ять років жив із костюмеркою. Думаю, бачив гірше.

Близько одинадцятої я відкинулася на спинку стільця. Очі боліли. Микита помітив.

— Все?

— Ще одна сторінка.

Микита подивився на годинник.

— Ти казала це сорок хвилин тому.

— Тоді була інша одна.

— Зроби перерву.

Я кивнула на його ноутбук.

— Ти сам працюєш.

— Я можу зупинитися.

— То зупинися.

Він без суперечки закрив ноутбук.

— Оце так маніпуляція, — сказала я.

— Не повіриш, але так виглядає турбота.

— Ми вже обговорювали різницю.

— І не дійшли згоди.

Микита встав, пішов на кухню й повернувся з двома чашками чаю. Сів на підлогу біля моїх ніг.

— П’ять хвилин, — сказав.

— Що?

— Просто п’ять хвилин не працюємо. Ти колись виконала мою пораду зранку.

— Один раз.

— Тож у мене статистика сто відсотків.

Я взяла чашку.

— У тебе жахлива статистика.

— Але чай хороший.

Ми трішки помовчали.