Розділ 22. Ранок після

Прокинулася я від того, що хтось на кухні впустив ложку.

Спочатку подумала на Леопольда. Потім згадала, що кіт ночував у вітальні, а Микита після вчорашнього поцілунку спав у дальній кімнаті.

Саме слово «поцілунок» ще не встигло стати звичайним. Воно лежало в голові окремо від усього іншого: від мокрих рушників, коробок, фарби на лавці й того, що сьогодні треба помити два вікна.

Я натягнула кардиган і вийшла до кухні.

Микита стояв біля плити спиною до мене. На ньому була сіра футболка й темні спортивні штани, а волосся кумедно стирчало на потилиці. Він тримав у руці ложку, інша лежала на підлозі.

— Доброго ранку, — сказав, не обертаючись.

— Ти спеціально не дивишся?

— Я даю тобі можливість утекти назад у кімнату, якщо ранок після поцілунку передбачає інший протокол.

— А в тебе є протокол?

— Я сподівався, що ти складеш.

Я підійшла до столу. На ньому стояли дві чашки, тарілка із сирниками й банка сметани. Леопольд сидів на стільці й дивився на сирники з професійною зосередженістю.

— Ти коли встиг приготувати?

— Сирники заморожені. Не переоцінюй мене.

— Не хвилюйся, не збиралася.

Микита нарешті повернувся. Погляд спочатку затримався на моєму обличчі, потім опустився до рота й повернувся в очі. Учора він прямо запитав, чи можна мене поцілувати. Сьогодні питання висіло між нами без слів.

Я взяла чашку й відпила каву.

— Нормально, — сказала.

— Кава?

— Увесь ранок.

Він видихнув так тихо, що я майже не почула.

— Мені теж тут добре.

— Ти нервував?

— Я вмію приховувати нерви перед двом сотнями людей.

— А перед однією гірше?

— Бо це значно складніше.

Я сіла. Микита поставив переді мною тарілку із сирниками та сів навпроти. Ніяких дотиків, наче ми обоє боялися, що один неправильний рух зробить учорашнє або надто важливим, або надто випадковим.

Леопольд поклав лапу на край столу.

— Ні, — сказали ми одночасно.

Кіт прибрав лапу й демонстративно образився.

Це трохи допомогло.

— У мене є питання, — сказав Микита.

— Уже страшно.

— Ми вчора домовлялися не називати це до ранку.

— Так, домовлялися.

— І ранок настав.

Я розламала сирник виделкою.

— Ти дуже буквальна людина для ведучого.

— На роботі я імпровізую, а от у важливих речах люблю розуміти, що відбувається.

— А якщо я сама ще не розумію?

— Тоді можемо не називати. Поки що.

Образи в його голосі не було. Я затримала на ньому погляд.

— Мені подобається тебе цілувати.

— Це корисна інформація.

— І мені подобається їздити сюди з тобою. І сидіти в тебе на кухні. І сваритися через перець.

— Останнє особливо взаємно.

— Не перебивай.

Микита стиснув губи, ховаючи усмішку.

— Але я не хочу зараз говорити «ми зустрічаємося», а через два тижні зрозуміти, що ми просто дуже добре організували ремонт чужого будинку.

Усмішка зникла. Микита потер долонею потилицю й кивнув: заперечити тут він не міг.

— Тобі це не подобається.

— Мені не подобається, що я не можу переконати тебе за п’ять хвилин.

— А хотів би?

— Звісно. Я професійно переконую людей, що їм потрібен конкурс із кульками.

— Мене конкурсом не візьмеш.

Він усміхнувся краєм рота.

— Уже помітив.

Він провів пальцем по краю чашки.

— Я не хочу тиснути, Асю. Але й робити вигляд, що вчора нічого не змінило, не буду.

— Я теж не хочу.

— Тоді можемо просто… перевірити?

— Що саме?

— Чи нам добре не тільки тому, що нас замкнули в одному проєкті.

Я дивилася на нього й думала, що це майже те саме, що я сказала в кав’ярні про «після будинку». Тільки Микита пропонував не чекати фінального дня, а збирати докази поступово.

— Як?

— Наприклад, сьогодні після роботи не розбігатися по кімнатах. Піти ввечері до магазину. І не тому, що треба купити фарбу, а тому, що хочемо морозиво.

— Це звучить небезпечно схоже на побачення.

— Неофіційне. Без календаря.