Розділ 21. Не через кота

До вечора фарба висохла, а другий шар ми нанесли так, щоб оминути сліди. Вони трохи псували рівну поверхню й робили лавку схожою на річ, якою вже користувалися, хоча на ній ще не сидів жоден покупець.

Моя сукня відпралася не повністю — біля кишені лишилася зелена тінь. Микита змінив футболку на світлу сорочку з закоченими рукавами, яку брав на випадок дзвінка з клієнтом. Після кухні між нами з’явилася нова обережність: ми частіше розходилися по різних кімнатах і надто добре помічали кожне випадкове наближення.

За наступну годину я тричі заходила до кімнати, де працював Микита, і двічі виходила, так нічого й не сказавши.

Я закінчила пакувати ескізи й винесла на ґанок дві коробки для Віри Павлівни. Микита збирав сухі гілки біля паркану. Сонце вже опустилося за сусідські яблуні, і сад світився м’яким жовтим кольором. На траву лягли довгі тіні.

— На сьогодні досить, — сказала я.

Він перевірив час.

— Ще можна скласти гілки в мішки.

— Можна. А можна поїсти до десятої вечора.

— Ти починаєш говорити розумні речі.

— Я говорила їх із першого дня, та ти був зайнятий перилами.

Ми приготували пасту з томатами та сиром. Леопольд отримав свою порцію котячої їжі й влаштувався на підвіконні. Після вечері Микита мив посуд, а я витирала. Колись така сцена здалася б мені небезпечно схожою на рольову гру в родину. Тепер ми просто знали, де лежать рушники, хто краще відмиває сковорідку й кому не варто довіряти складати ножі лезом догори.

— Залишилося два вікенди, — сказав Микита.

— І фінальний перегляд.

— Рієлторка приїде наступного разу. Треба закінчити з фіранками.

Я поставила суху тарілку до шафи.

— Ти зараз серйозно думаєш про фіранки?

— Ні. Просто не придумав, як спитати про інше.

Вода продовжувала текти. Микита вимкнув кран, витер руки й повернувся до мене. Біля плити світилася маленька лампа, і решта кухні лишалася в напівтемряві.

— Удень я мало не поцілував тебе, — сказав він. — Ти відступила. Я хочу знати, чи це означає «не зараз» або «ніколи не пробуй».

Сказав і взявся знов витирати вже чисту й повністю суху сковорідку. Усмішкою не рятувався, та й на мене теж не дивився — підкреслено уважно розглядав маленьку подряпинку на ручці.

— Це не означає «ніколи», — відповіла я.

— Знаєш, я дійсно радий це почути.

Він узяв вологий рушник і повісив сушитися. Потім відступив до столу, явно вже збираючись змінити тему. Я поклала тарілку й торкнулася його передпліччя.

Микита завмер.

— А зараз? — запитала я.

Він повернувся, але не скоротив відстані за мене.

Я стала ближче сама.

Перший поцілунок вийшов коротким і трохи незручним: я зачепила ліктем край рушника, Микита встиг підхопити його вільною рукою. Він відхилився, подивився на мене. Я тихо вилаяла рушник і потягнула Микити назад за рукав.

Другий поцілунок тривав довше. Без поспіху, без спроб одразу перетворити його на щось більше. Микита обережно торкнувся моєї щоки, великим пальцем провів біля вуха. Я вперлася долонею в його груди й відчула, як під сорочкою змінюється дихання.

У сітчасті двері зсередини вдарила лапа. Леопольд сидів на кухонному підвіконні, але хотів на ґанок і повідомляв про це без поваги до моменту.

Я першою засміялася й притулилася чолом до Микитавого плеча.

— Він не любить зачинених дверей, — сказав Микита.

— Це єдине його послідовне правило.

Ми випустили кота у сад і сіли на сходах ґанку. До лавки ще не торкалися, хоча фарба начебто вже не липла. Микита тримав мою руку, не переплітаючи пальців, просто долонею догори. Я час від часу проводила нігтем по подряпині біля його великого пальця.

Про назву для того, що між нами сталося, ми домовилися не говорити до ранку. У цих поїздок був конкретний кінець, а поки що вистачало ґанку, його теплої долоні й кота, який нишпорив у траві.