Розділ 20. Зелені сліди

Під час наступного великого виїзду будинок зустрів нас запахом сухої штукатурки. Пляма на стелі посвітлішала, вентилятор зробив свою справу, а в кімнатах поменшало коробок. Те, що раніше виглядало хаотичним складом чужого життя, поступово знову ставало житлом.

Цього разу ми вже не витрачали першу годину на суперечки про порядок. Микита виніс у двір інструменти, я відчинила вікна, перевірила списки й поставила Леопольдові воду. Потім ми разом зняли зі старої лавки потріскану синю фарбу.

— Віра Павлівна точно погодила зелений? — Микита струсив наждачний пил із рукавичок.

— Надіслала три сердечка.

— Може, це знеболювальне.

— Вона вже у сестри й пересувається з ходунками. Пише цілком свідомо.

На підтвердження телефон завібрував. Віра Павлівна надіслала фото Леопольда, зроблене минулого літа: кіт лежав на синій лавці, розкинувши лапи, а підпис повідомляв, що зелений буде практичніший й не так вигоратиме.

Ми обрали водну фарбу без різкого запаху. Микита поставив банку на картон, відгородив місце двома перевернутими стільцями й відніс кота до будинку. Леопольд залишився біля сітчастих дверей, звідки міг спостерігати за порушенням своїх прав.

Перший шар ліг нерівно. Старе дерево вбирало фарбу, на спинці проступали світлі смуги. Я працювала повільно, розтягуючи кожен мазок, Микита швидко закрив свою половину й почав повертатися до вже пофарбованого.

— Ти наносиш забагато, — сказала я.

— Ти надто довго дружиш із кожною дошкою.

— На твоєму боці потече.

— На твоєму ми закінчимо в жовтні.

Я провела пензлем по краю сидіння й показала, як збирається крапля. Микита нахилився ближче, зняв її своїм пензлем і мовчки розтягнув фарбу. Наступні кілька хвилин працював акуратніше.

— Так краще? — запитав він.

— Набагато.

Микита зібрав пензлем фарбу, що вже почала стікати з краю сидіння.

— Запиши цей день, як дату, коли я прийняв зауваження без суперечки.

— Ти спочатку посперечався.

— Інакше визнання не має ваги.

До обіду лавка стала темно-зеленою. Ми залишили її сохнути, прибрали пензлі й поїли на ґанку. Віра Павлівна зателефонувала по відео. На екрані за її плечем виднівся світлий коридор сестриної квартири, біля стіни стояли ходунки.

Ми показали лавку, пофарбовану стелю та звільнену кімнату. Біля старої яблуні Віра Павлівна попросила затримати камеру й сказала передати рієлторці обов’язкову умову: не дозволяти покупцям вирубувати дерево до підписання угоди. Вперше за всю розмову її голос трохи змінився.

— Можемо зібрати яблука на останні вихідні, — запропонувала я. — Частину привеземо вам.

— Зберіть. Тільки не влаштовуйте з того подію на сто гостей.

— Чому ви дивитеся на мене? — запитав Микита.

— Бо Ася на сто гостей добровільно ніколи не погодиться.

Після дзвінка ми повернулися до дальньої кімнати. Треба було замінити старі фіранки на нові й пересунути комод до стіни. Микита став на драбину, а я подавала гачки. Порівняно з першими вихідними ми робили все майже без слів: він знав, де я тримаю пакети для дрібниць, я — куди він поклав рівень.

Близько четвертої я вийшла по воду й побачила відчинені сітчасті двері — засув не зачепився до кінця. Леопольда в коридорі не було.

— Микито!

Він спустився з драбини ще до того, як я договорила.

Кіт стояв біля лавки. Один зі стільців перекинувся, мабуть, коли він протискався між ніжками. Фарба вже не блищала, але лишалася липкою. Леопольд поставив передні лапи на край сидіння й збирався підтягнутися.

Микита підхопив його раніше. Кіт обурено вигнувся, провів лапою по його футболці й залишив зелену смугу. Я взяла Леопольда під живіт, щоб він не вирвався. На моїй бежевій сукні відразу з’явилися два сіруваті відбитки лап і маленька зелена пляма.

— У ванну, — сказав Микита. — Треба витерти подушечки, поки не вилизав.

Ми занесли кота до кухні й обережно вимили передні лапи теплою водою. Фарби було зовсім мало. Леопольд пручався, але не дряпався. Після процедури сів під столом і почав демонстративно вилизувати сухе плече.

Я першою засміялася, побачивши зелену смугу на його футболці. Микита глянув на неї, тоді на мою сукню — і сперся долонею об стіл, щоб не випустити мокрий рушник. Уся ранкова обережність закінчилася котом під столом і фарбою на нашому одязі.

— Стільці, кажеш, достатній захист? — запитав Микита.

— Ти не замкнув засув.

Він подивився на сітчасті двері, де язичок замка й справді не ввійшов у паз.

— Бо заносив твої коробки.

— Тепер це ще й мої коробки?

— Після рушників уже пізно заперечувати.

Він торкнувся пальцем плями біля мого плеча, перевіряючи, чи висохла. Я перестала сміятися. Палець завмер на тканині майже біля ключиці. Знадвору тягло фарбою, біля ніг сердито вилизувався мокрий Леопольд.