Розділ 19. Два місця біля вікна

У вівторок Микита запросив мене на робочу зустріч і надіслав календарне запрошення.

Тема: «Місто, яке загубило кольори».

Місце: кав’ярня за рогом.

Тривалість: 60 хвилин.

У примітці було написано: «Не побачення. Поки що».

Я перечитала останні два слова тричі, видалила сповіщення й усе одно прийшла на сім хвилин раніше.

Кав’ярня була майже порожня. Біля вікна стояли два маленькі столики, зсунуті разом. Микита вже сидів там із ноутбуком, папкою й двома чашками.

— Ти замовив за мене?

— Ні. Це обидві мої. Після ранкового монтажу я прийняв неправильні рішення.

Я замовила чай і сіла навпроти. Микита відкрив таблицю з бюджетом.

— Офіційна частина. Я хочу замовити в тебе повний комплект візуалів: мапу, чотири районні картки, значки й шаблони для друку. Якщо програма піде, використання багаторазове, тому ціна має бути не як за одну дитячу вечірку.

Він говорив так само, як у перші дні говорив про перила: конкретно й без спроб домовитися «по-сусідськи». Мені це подобалося.

Я відкрила свій файл із розрахунком. Ми порівняли цифри, додали оплату тестових правок і друку. Микита не торгувався. Зате десять хвилин сперечався, чи потрібні йому вихідні файли у двох форматах.

— Якщо друкарня зміниться, знадобляться, — сказала я.

— Ти хочеш, щоб я зберігав ще два типи файлів?

— Ти вже зберігаєш двісті сімдесят непрочитаних листів. Два файли тебе не зламають.

— Це різні системи хаосу.

— У тебе немає системи хаосу. У тебе хаос із папками.

Офіційна частина закінчилася за сорок сім хвилин. Микита закрив ноутбук.

— Тринадцять хвилин залишилося.

— На що?

— На неофіційну частину календарного запрошення.

— Ту, де «поки що»?

Він підняв брови.

— Ти читала примітку.

— Вона була в запрошенні.

— Можна було не коментувати.

— Можна було не писати.

Микита усміхнувся й відсунув порожню чашку.

— Добре. Тоді без підступів. Я хочу запросити тебе кудись не по роботі й не через будинок.

Він сказав це тим самим голосом, яким хвилину тому говорив про мапу. Без сценічної інтонації й без звичної усмішки ведучого. Від цього запрошення прозвучало серйозніше, ніж якби Микита спеціально намагався зробити його романтичним.

— Ми вже ходимо разом у магазини й пекарні.

— Це не рахується.

— Чому?

— Бо в магазині ти контролюєш, як я вибираю перець.

— І правильно роблю.

— Ось. На побаченні я хочу мати право сам обрати овоч.

Я дивилася на нього довше, ніж треба для відповіді.

— Після будинку, — сказала нарешті.

Микита не сховав розчарування повністю, але й не став удавати, що його немає.

— Чому після?

— Бо зараз у нас і так є причина бачитися. Не хочу змішати все одразу.

— Ми вже працюємо разом над програмою.

— Саме тому.

— А якщо будинок продадуть і ти вирішиш, що кількох спільних вихідних було достатньо?

— Тоді ти зекономиш на ресторані.

Він хмикнув.

— Дуже романтично.

— У календарі було написано «не побачення».

— Добре. Після будинку.

Він не просив пояснень. Це мало полегшити розмову, але чомусь стало трохи шкода.

Ми вийшли з кав’ярні разом. До моєї зустрічі з Інною лишалася година. Микита мав забрати реквізит із прокату на іншому кінці міста.

На тротуарі він зупинився.

— У мене ще одне питання, неофіційне й без календаря.

— Слухаю.

— Чому після будинку насправді?

Я могла повторити те саме. Замість цього подивилася на вітрину навпроти, де манекен стояв у пальті кольору гірчиці.

— Бо ці поїздки тимчасові. Тимчасові речі простіші.

— А побачення робить їх постійними?

— Ні. Просто перестає бути зрозуміло, навіщо ми бачимося.

Микита засунув руки в кишені.

— Я можу сказати навіщо.

— Не треба.

Він замовк.

Я одразу пошкодувала про різкість.

— Не тому, що не хочу знати, — додала я. — Я й так приблизно знаю.

— Це дуже втішає.