Розділ 18. Репетиція без глядачів

У четвер після першого свята в студії Назара на підлозі знову лежало місто.

Цього разу ми збирали його не на одну суботу. Микита отримав ще два запити від кав’ярень і вирішив довести програму до стану, в якому її не соромно проводити вдруге. Стару кальку ми зняли, тож місто знову було майже сіре.

Чотири великі аркуші ми склеїли малярною стрічкою, зверху я поклала нову кальку з контурами районів. Річка перетинала мапу по діагоналі. Міст Микита приклеїв трохи навскіс і назвав це живою геометрією, а я назвала причиною відсутню лінійку. Назар за комп’ютером вирішив не ставати арбітром.

Микита попросив мене пройти маршрут як тестувальницю. Після короткої суперечки про слово «дитина» я стала на стартову точку з чотирма картками в руках.

Микита відійшов на два кроки й випростався. Сусід, який щойно шукав скотч, зник, і тепер переді мною стояв ведучий, який точно знав, куди за мить дивитиметься кімната.

— Місто прокинулося без кольорів. Щоб повернути їх, треба знайти чотири місця вздовж річки, де вони сховалися.

Я одразу спитала, чому не можна перейти воду де завгодно. Микита послався на правило, а я нагадала, що в дитячій грі погане правило не стає кращим від серйозного голосу.

Він змінив запитання: що заважає перейти річку? Вода мокра, відповіла я. Отже, потрібен міст. На жаль, міст уже лежав просто перед моїми ногами — старт поставили не там.

У фруктовому районі треба було розкласти картки від найсвітлішої до найтемнішої. Я навмисно поміняла дві місцями, і Микита вже збирався виправити мене, коли зрозумів проблему.

— Якщо дитина впевнена у своїй відповіді, «неправильно» нічого не дає, — сказав він і сів навпочіпки біля карток. Ми подивилися на кольори разом — і вперлися в наступне питання: як пройде завдання дитина з іншим сприйняттям кольорів.

До карток вирішили додати символи й фактури: кружечки, смуги, крапки. Це збільшувало мою роботу й бюджет, зате прибирало єдину «правильну» відповідь на око.

У музичному районі другий звуковий файл не відкрився. Микита спробував зобразити трамвай голосом. Вийшло ближче до хворого гусака, та після цього Назар нарешті перестав удавати, що не слухає.

На другій, ще гіршій спробі я спитала, чи дитина може взагалі відмовитися від завдання. Микита сів на край мапи й визнав, що може. До сценарію додали запасний спосіб пройти район без звукової загадки.

За перший прохід я нарахувала двадцять одне зауваження. Микита подивився на сіре місто так, наче я розібрала його швидше, ніж він устиг збудувати.

— Я давно хотів власну дитячу програму. Таку, де діти щось вирішують самі, а не стоять і чекають, поки дорослий їх розважить.

— Чому не зробив раніше?

Микита провів долонею по краю мапи.

— Бо завжди було щось оплачуване й термінове. А це треба було придумати, намалювати, перевірити, купити реквізит. Легше взяти ще одне весілля.

— Тобі подобаються весілля?

— Деякі. Особливо до третьої години.

Я усміхнулася.

— А після?

— Після подобається гонорар.

Я усміхнулася.

— Це чесно.

— А тобі подобається все, що ти ілюструєш?

— Ні.

— Але робиш.

— Бо рахунки не читають творчих маніфестів.

Він кивнув.

— От.

Ми вперше так довго говорили про роботу без жартів. За словом «ведучий», яким я досі скорочувала Микитаву професію, виявилися роки точних рішень і невдоволення тим, що на власний задум ніколи не лишалося часу.

Мабуть, він думав про мене приблизно так само поверхово, поки не побачив мої файли.

— Давай ще раз, — сказала я.

— Що?

— Маршрут. Від початку. Я буду нормальною дитиною.

Микита підвівся й простягнув руку.

— Це неможливо перевірити.

Я взяла його долоню й встала.

Він не відпустив відразу.

Назар за монітором дуже демонстративно збільшив гучність у навушниках.

Я прибрала руку першою.

— Починай.

Другий прохід зайняв тридцять сім хвилин. Ми переставили старт, додали символи, скоротили одну загадку й повністю викинули завдання з повітряними кульками.

Коли закінчили, Микита сфотографував мапу.

Перед тим як зібрати мапу, Микита попросив дозволу сфотографувати наші забруднені фарбою руки на її краях — для робочої сторінки, якщо я дозволю. Кадр вийшов надто символічним: сіре місто, дві долоні й міст між ними.

Я дозволила викласти фото з простим підписом «Тестуємо нову програму». Микита показав текст перед публікацією й не додав нічого від себе.

Увечері я побачила фото в його сторіс. Підпис був саме той, який ми погодили.