Розділ 16. Свято, яке не соромно згадувати

У понеділок мені подзвонила адміністраторка сімейної кав’ярні, яка три дні тому відмовила в тестовій програмі. Їхня аніматорка захворіла, на суботу стояв день народження восьмирічної дівчинки, а батьки не хотіли ще одного свята з костюмом єдинорога й конкурсом на швидкість поїдання цукерок.

— У вас було щось про загублені кольори, — нагадала адміністраторка. — Можна провести за сорок п’ять хвилин?

Можна було, якщо за чотири дні зробити те, на що я відводив місяць.

Сценарій лежав у ноутбуці під назвою «Кольори фінал 4», хоча до фіналу йому бракувало половини загадок, карток і нормальної розв’язки. Діти мали повернути місту колір, виконуючи завдання в різних «районах»: музичному, фруктовому, дощовому та нічному. На папері все працювало. Без візуального оформлення я просто розкладав би по кав’ярні роздруківки з кольоровими плямами.

Увечері я постукав до Асі. Вона відчинила з олівцем у волоссі та зеленою смужкою фарби на зап’ясті. Бублик визирнув з-за її ніг і вийшов у під’їзд, не чекаючи запрошення.

— Маю термінове професійне питання. Можна покажу сценарій?

— Якщо це евфемізм для безкоштовної роботи, то ні.

— Я заплачу. Скажете суму після того, як побачите обсяг.

За двадцять хвилин ми сиділи в мене на кухні. Ася читала сценарій, іноді робила позначки на полях. Її обличчя лишалося спокійним, тому я не розумів, чи вона збирається допомогти, чи складає перелік причин ніколи більше зі мною не співпрацювати.

— Дітям треба бачити, що саме змінюється, — сказала вона нарешті. — Не просто знаходити картку. Якщо місто сіре, кожне завдання має повертати частину кольору на одну велику мапу.

— Я думав про мапу, але її довго малювати.

— Можна зібрати з чотирьох аркушів. Кожен район накривається калькою, після завдання діти її знімають.

Вона відкрила чисту сторінку блокнота й кількома лініями намітила площу, річку, будинки та дерева. Поруч записала розміри, папір, спосіб кріплення. Я згадав її слова про ескізи Віри Павлівни: красиво подано, але все дуже практично.

— До п’ятниці встигнеш?

— Якщо сьогодні погодимо стиль і ти завтра купиш папір. Потрібні ще чотири картки та маленькі значки для дітей. Без двадцяти різних правок у четвер увечері.

Вона назвала суму. Я погодився, додавши окремо друк і матеріали. Ася відразу надіслала короткий перелік того, що отримаю, й попросила підтвердити повідомленням. Її ділова обережність не образила. Навпаки, з нею було легко: ніяких розмитих «потім розберемося», після яких двоє друзів місяцями незадоволені одне одним.

У суботу кав’ярня «Ліхтар» пахла ваніллю, свіжою випічкою й фарбою з Асиних карток. Вона прийшла за пів години до початку, перевірила, як тримаються аркуші мапи, та стала біля книжкової шафи, звідки було видно весь зал.

Я хвилювався більше, ніж перед весіллям на двісті гостей. Діти швидко помічають, коли дорослий сам не вірить у правила гри. Їм байдуже, скільки годин ти писав сценарій: якщо третя загадка нудна, вони підуть розглядати десерти.

Перші десять хвилин усе рухалося за планом. Восьмеро дітей зняли сіру кальку з музичного району, знайшли синю стрічку й отримали значки. На фруктовому завданні молодший брат іменинниці, шестирічний Марко, переплутав кошики. Старші почали виправляти його всі разом. Хлопчик стиснув картку, затулив вуха й заліз під край столу.

Мати рушила до нього, але я показав долонею, що не треба поспішати. Зменшив музику, відвів решту дітей до мапи й дав їм завдання прикріпити знайдені фрукти. Коли увага перемістилася, присів за кілька кроків від столу.

— Марку, твій кошик лишається тут. Ніхто його не забере. Можеш повернутися, коли захочеш, або допомогти мені звідти. Я не бачу, куди покласти жовту картку.

Він не відповів. Я продовжив гру з іншими, не називаючи його й не вмовляючи вийти. За кілька хвилин з-під скатертини висунулася рука й показала праворуч. Я поклав картку туди. Наступного разу рука тримала помаранчевий значок. До фіналу Марко сидів на підлозі біля краю мапи й сам зняв останній клаптик кальки.

Після програми його мати тихо подякувала, а іменинниця вимагала знати, чи буде продовження про місто. Адміністраторка попросила залишити контакти для осінніх свят.

Ася чекала біля стіни зі складеною мапою. Поки я змотував кабелі, вона допомогла зняти кріплення, не пошкодивши аркуші.

— Ти змінив сценарій, — сказала вона.

— Марко теж.

— Більшість ведучих витягли б його з-під столу, бо «всі чекають».

— Усі не чекали. Вони були зайняті. А йому потрібна була хвилина без восьми голосів над головою.

Ася провела пальцем по краю мапи, перевіряючи, чи висох клей. Потім подивилася на мене й не сховала усмішку, коли я це помітив.

Я переказав оплату ще в кав’ярні й додав узгоджену суму за терміновість. Вона перевірила сповіщення, кивнула й сховала телефон.

— У суботу їдеш? — запитав я, коли ми вийшли на вулицю.

Цього разу питання прозвучало навмисно особисто. Ася це помітила, але не відступила.

— У списку ще половина дальньої кімнати. Звісно, їду.