Розділ 15. Зовсім не тиха Ася

У неділю о дев’ятій приїхали майстри із сітками на вікна. Ми замовили чотири нові рамки за розмірами, які Віра Павлівна записала ще навесні. Чоловік у синій кепці розвантажив їх біля ґанку, швидко глянув на вікна й сказав, що за встановлення треба доплатити майже половину погодженої суми.

— Монтаж уже входить у кошторис, — відповіла я.

— Там стандартний. А у вас старі рами, треба підганяти.

Микита саме знімав пошкоджену сітку з кухонного вікна. Він витер руки й підійшов до нас.

— Нас попереджали про старі рами, — сказав майстер уже йому. — Але на місці завжди нюанси.

Я відкрила листування з менеджеркою. Там були фотографії кожного вікна, точні розміри, окрема згадка про дерев’яні рами, пряме питання і чітка відповідь: «Так, монтаж входить у ціну».

— Ось погоджені умови, — показала я екран. — Якщо потрібні додаткові роботи, зателефонуйте менеджерці й оформіть новий кошторис. Усно доплачувати ми не будемо.

Чоловік подивився на Микити, чекаючи іншого рішення.

— Вона все сказала, — відповів той.

Після двох дзвінків з’ясувалося, що монтаж справді входить у кошторис, а «підганяти» треба одну рамку, яку виготовили на сантиметр ширшою. Її забрали на переробку. Три інші встановили без доплат.

Коли машина виїхала за хвіртку, Микита зачинив ворота й повернувся до мене.

— Я вже приготувався торгуватися.

— Ти б заплатив?

Микита зняв робочі рукавички й запхав одну в одну.

— Попросив би пояснити кожну цифру. Але так швидко не знайшов би переписку.

— Бо ти зберігаєш документи в папці «Різне».

Микита завмер із рукавичками в руках.

— Звідки ти знаєш?

— Учора просив знайти кошторис даху. Я бачила екран.

Микита поклав долоню на груди, але театральний жест зіпсував усмішкою.

— Це службова інформація.

— Назва папки «Різне нове точно» була достатньо промовиста.

— Після продажу будинку найму тебе впорядкувати моє життя.

— Не потягнеш ставку.

Він засміявся, цього разу вже нормальним голосом — за ніч горло відновилося.

До обіду ми закінчили з вікнами, винесли з комори старі вазони й сфотографували меблі для рієлторки. Микита весь час починав наступну справу раніше, ніж завершував попередню. Я ходила слідом і збирала викрутки та рулетку, які Микита незмінно лишав там, де востаннє на щось відволікся.

— Не шукай синю ручку, — сказала я, коли він поплескав себе по кишенях. — Вона біля хвіртки на стовпчику.

— Я не шукав.

— Тоді перестань перевіряти кишені.

— Ти небезпечна людина, Асю.

Ім’я прозвучало тихіше за попередні жарти. Я зробила вигляд, що зайнята ручкою біля хвіртки.

Обід готували з того, що лишилося: картоплі, солодкого перцю й курячого філе. Микита нарізав овочі надто великими шматками. Я забрала в нього ніж, показала розмір, повернула. Він не образився й за кілька хвилин зробив усе правильно.

— Ти завжди вчиш людей різати перець? — запитав він.

— Тільки коли збираюся це їсти.

— А якщо людина готує для себе?

— Нехай хоч цілим кладе.

Ми стояли поруч біля вузької робочої поверхні. Щоб дістати спеції, Микиті довелося простягнути руку повз мене. Він попередив тихим «можна?» і лише тоді торкнувся плечем мого плеча. Банка з паприкою стояла вище, ніж я могла дотягнутися без стільця.

Відступити було нікуди: позаду стіл, збоку плита. Я відчула тепло його руки крізь сорочку й запах мила, яким він відмивав фарбу. Микита взяв банку, але не відсунувся відразу. Наші плечі ще торкалися, а паприка вже стояла в нього в руці.

Леопольд потерся об наші ноги. Микита опустив погляд і зробив крок назад.

— Він контролює техніку безпеки, — сказав він.

— У нього власний інтерес — курка.

Голос у мене звучав нормально. Тільки ніж довелося покласти на дошку, бо тримати його раптом стало незручно.

Після обіду ми зібрали речі. Коли Микита замикав будинок, я перевірила вікна, воду й список. За цей виїзд ми зробили більше, ніж під час першого: горище спорожніло, перила трималися, у трьох вікнах стояли нові сітки, коробки мали номери.

Біля машини Микита відчинив мені дверцята. Звичайний жест, потрібний через сумку та переноску, однак руку на верхньому краї дверей він тримав, доки я не сіла.

У дорозі я працювати не стала. Планшет лежав у сумці, а Леопольд спав на задньому сидінні. Микита тихо постукував пальцями по керму. На виїзді із села він потягнувся до магнітоли.

— Не треба, — сказала я. — Так добре.

Він прибрав руку й більше не торкався кнопок.