Розділ 14. Обід через паркан

Наступної суботи Галина Степанівна запросила нас на обід без нашої згоди.

Вона просто з’явилася біля хвіртки о пів на другу й сказала:

— Микола вже суп налив. Ідіть, поки гарячий.

— Ми взяли їжу, — відповіла Ася.

— На вечерю лишите.

— У нас робота.

— За двадцять хвилин будинок не втече.

Я відкрив рот, але Галина Степанівна вже дивилася на мене.

— І ти не сперечайся. Минулого разу до четвертої ходив на каві.

— Звідки ви знаєте?

— Вікна навпроти.

Ася тихо засміялася.

— Не підтримуй її.

— Я мовчу.

— У тебе обличчя сміється.

Галина Степанівна кивнула, ніби це підтверджувало якусь її теорію.

Їхній будинок стояв через паркан, старіший і менший за Вірин. У дворі росли помідори, виноград і три кущі троянд. Микола Петрович сидів під навісом перед каструлею зеленого борщу.

— Нарешті, — сказав він. — Я вже думав, Галя вас силою тягнутиме.

— Ще могла, — відповіла вона.

Нам поставили дві тарілки, сметану, хліб, огірки й компот. Леопольд прийшов слідом, хоча його ніхто не кликав.

— Лео, тобі не сюди, — сказала Галина Степанівна.

Кіт сів біля її стільця.

— Його тут годують? — запитала Ася.

Галина Степанівна завмерла на пів секунди.

— Іноді.

Ми з Асею одночасно подивилися на неї.

— Що?

— Віра Павлівна сказала, що він має три місця, — сказала Ася.

— Ну, чотири. Хіба це принципово?

Я поклав ложку.

— Чим ви його годуєте?

— Куркою. Без солі.

— Скільки?

Галина Степанівна примружилася, ніби питання було непристойним.

— Трошки.

— «Трошки» — це скільки?

Ася штовхнула мене коліном під столом.

— Микито, ти зараз звучиш як я.

— Хтось має.

Галина Степанівна махнула рукою.

— Не хвилюйтеся. Віра знає.

— Звичайно знає, — сказав Микола Петрович. — Вона ж його сюди сама водила, коли дах лагодили.

Леопольд ліг під столом.

— Отже, наш графік неповний, — сказала Ася.

— Наш? — перепитала Галина Степанівна.

— Графік годування.

— А-а.

Вона сказала це так, що мені одразу не сподобалося.

— Не починайте, — попросив я.

— Я нічого. Їжте.

За обідом вони розповіли про Віру Павлівну більше, ніж ми дізналися за роки сусідства. Будинок дістався їй від батьків, і в дев’яності вона майже щоліта збирала там театральну компанію. Приїздили актори, костюмери, музиканти, хтось ночував у кімнатах, хтось просто в саду.

— Один диригент спав у гамаку три ночі, — сказала Галина Степанівна. — Бо посварився з дружиною.

— Віра Павлівна його пустила? — запитала Ася.

— Вона дружину пустила в кімнату, а його — в гамак.

— Справедливий розподіл, — сказала Ася.

— Ти не знаєш, через що сварилися, — зауважив я.

— Неважливо. Це жіноча солідарність, а гамак — хороша профілактика.

Микола Петрович засміявся.

— Правильна дівчина.

Я мало не подавився компотом.

Ася спокійно їла борщ.

— Микито, ти червоний, — сказала вона.

— Гаряче.

— Компот холодний.

— Борщ.

Галина Степанівна дивилася на нас із задоволенням людини, яка не потребує доказів.

— Віра завжди людей правильно підбирала до роботи, — сказала вона.

— Вона нас не підбирала, — відповіла Ася. — Просто попросила допомогти.

— Звісно.

— Саме так.

— Я ж не сперечаюся.

Від цієї спокійної згоди я розгубився більше, ніж від будь-якої нашої суперечки.

Після обіду Микола Петрович показав мені старі дошки, які можна було використати для комори, а Ася залишилася з Галиною Степанівною збирати сливи.

Через паркан я чув їхні голоси. Спочатку про яблука, потім про фарбу, потім Ася сміялася так голосно, що я зупинився з дошкою в руках.

— Тиха вона, кажеш? — запитав Микола Петрович.