Розділ 13. Костюм на виріст

Коробки для театру ми повезли в середу ввечері.

Їх було чотири: тканини, старі програми, два капелюхи, реквізит і одна окрема коробка з написом Віри Павлівни «Не прати. Взагалі». Микита задумливо роздивлявся цей напис..

— Мені страшно питати, що там.

— Не питай. Віра Павлівна сказала віддати Марії Семенівні особисто.

— Може, це проклята сукня.

— У реальному світі старі театральні сукні максимум линяють.

— Ти недооцінюєш театр.

Міський будинок культури стояв у кварталі, куди я майже не ходила. Невисока будівля з широкими сходами, афішами дитячих вистав під склом і дверима, які зачинялися тільки після другого поштовху. У фоє пахло пилом, деревом і чимось солодким із буфету.

Марія Семенівна чекала нас біля службового входу. Вона була маленька, суха й носила на шиї сантиметрову стрічку, хоча ніхто нічого не шив.

— Микита? — запитала вона.

— Так.

— Віра сказала, ти балакучий.

— Наклеп.

— Значить, точно ти.

Вона повернулася до мене.

— А ти Ася.

Я не встигла здивуватися.

— Віра сказала, ти не любиш, коли про тебе багато розповідають. Тому більше нічого не знаю.

Мені відразу стало легше.

— Дякую.

— За що? Це ж нормальна поведінка.

Микита кашлянув у кулак.

— Мені здається, мене зараз виховують заочно.

— Тебе Віра виховує очно років десять, просто ти не помічав. Несіть коробки.

Ми занесли їх у костюмерну. Уздовж стін стояли металеві стелажі з підписами: «ХХ століття», «казки», «сучасне», «військове», «незрозуміле». Остання секція була найбільшою.

— Оце система, — сказав Микита.

— Не смій надихатися.

Марія Семенівна відкрила коробку «Не прати» й обережно підняла темно-синій жакет із високим коміром. На рукавах блищала ручна вишивка, але усередині підкладка майже розсипалася.

— Вона його знайшла, — сказала Марія Семенівна.

— Віра Павлівна? — запитала я.

— Та ні. Вона його зробила. Для «Чайки». Дев’яносто третій рік. Грошей не було, тканини не було, зате режисер хотів «дорого й аскетично».

— Одночасно? Як це? — спитав Микита.

— А от так і працювали.

Вона провела пальцем над вишивкою, не торкаючись.

— Ми думали, жакет давно пропав. Повернемо в архів.

За дверима хтось голосно сказав: «Я не буду деревом!»

Потім дитячий голос додав:

— Я минулого разу вже була деревом!

Микита повернув голову.

— Репетиція?

— Молодша студія. У них прем’єра через два тижні й колективне повстання рослинності.

— Розумію дитину.

— Ніхто тебе не питає.

Марія Семенівна попросила зачекати, поки вона оформить приймання речей. Ми вийшли в коридор. У відкритій репетиційній кімнаті чоловік років сорока намагався розставити дванадцять дітей у два ряди, проте, попри всі його зусилля, діти розставлялися в усі інші геометричні форми.

Дівчинка в зеленій накидці стояла біля дверей і сердито тримала картонну гілку.

— Я не дерево, — сказала вона Микиті, щойно побачила нового дорослого.

— Я бачу.

— А хто?

Микита серйозно роздивився її костюм.

— Людина, яка випадково отримала гілку.

Дівчинка подумала.

— От.

Режисер почув і махнув Микиті.

— Якщо маєте талант переконувати, заходьте. У нас три дерева відмовилися від ролей.

— Я працюю тільки за контрактом, — відповів Микита.

— Печиво в буфеті.

— Де підписати?

Я сперлася плечем об стіну.

— Ти ж обіцяв просто завезти коробки.

— Я нічого не роблю. Я консультую дерево.

— Не дерево.

— Перепрошую. Людину з гілкою.

Дівчинка схвально кивнула.

Через п’ять хвилин Микита вже сидів навпочіпки біля трьох дітей і щось їм пояснював. Не гучно і без свого робочого голосу, яким міг перекрити зал. Він попросив кожного придумати, що його «дерево» робить, коли ніхто не дивиться. Одне мало красти яблука в іншого дерева, друге — боятися птахів, третє — підслуховувати людей.

Діти перестали сперечатися з роллю й почали сперечатися, хто кого підслуховує.

Режисер подивився на мене.