Розділ 12. Чужі коробки

У будинку Віри Павлівни були речі, які легко викинути, якщо не знати, що це таке.

Стара коробка з-під печива містила ґудзики з костюмів. Плоска дерев’яна паличка виявилася частиною віяла з вистави, яку зняли з репертуару двадцять років тому. У пожовклій папці лежали не рахунки, а дитячі малюнки акторів — колись вони просили Віру Павлівну придумати їм костюми на капусник і платили портретами.

Наступного ранку ми дісталися до шафи в дальній кімнаті.

— Я пропоную правило, — сказав Микита, ставлячи на підлогу четверту коробку. — Якщо ми не розуміємо, що це, не нюхаємо.

— Ти щось уже нюхав?

— Мішечок із лавандою. Виявилося безпечно.

— Тоді правило запізнилося.

Я сіла на підлогу й відкрила коробку з написом «Театр. Різне». Усередині лежали програми, фотографії, шматки тканини, товстий зошит у клітинку й два конверти без підписів. Микита присів навпроти.

— «Різне», — прочитав він. — Нарешті система, яку я розумію.

— Це не система. Це капітуляція.

— А я називаю це гнучкістю.

Я простягнула йому стікери.

— Тоді гнучко розкладай за категоріями.

Він узяв жовті й рожеві, сині залишив мені. За пів години ми вже сперечалися не про коробки, а про те, чи можна вважати театральну афішу особистою річчю, якщо на ній немає імені Віри Павлівни.

— Вона зберігала її сорок років, — сказала я. — Отже, для неї особиста.

— За цим принципом стара банка з цвяхами теж особиста.

— Вона зберігала цвяхи, бо ними щось ремонтують.

— А афішами що ремонтують?

Я підняла голову.

Микита тримав афішу обома руками. Усмішка в нього була, але не переможна. Він справді чекав відповіді.

— Те, що воно повертає людині, яка дивиться, — сказала я після паузи.

— Добре. Тоді синій стікер.

Він приклеїв його на край картону.

Микита складав афішу за старим згином, не ламаючи картон. Жартував він легко, а з чужими важливими речами поводився обережно — так само, як із абажуром учора.

У зошиті знайшлися ескізи костюмів і записи витрат. На останніх сторінках Віра Павлівна записувала імена людей, яким позичала книжки. Біля деяких стояло «повернув», біля інших — знак питання.

— Людмила Петрівна винна їй «Майстра і Маргариту» з дев’яносто восьмого, — сказав Микита. — Це вже кримінал.

— Термін давності минув.

— Для книжок не минає.

Він сфотографував сторінку й надіслав Вірі Павлівні. Відповідь прийшла майже одразу: «Людмила померла. Книжку повернула її донька. Не ганьбіться».

Микита показав мені екран.

— Добре, що ми не почали розслідування.

— Ти почав. Просто слідство закрили.

За вікном хруснула гілка. Леопольд сидів на підвіконні із зовнішнього боку й вимагав, щоб його впустили, хоча сітчасті двері на ґанок були відчинені. Микита пішов виконувати наказ.

Я тим часом відкрила перший конверт.

Усередині лежала фотографія молодої Віри Павлівни на сцені. Я впізнала її не відразу: темне волосся до плечей, широка біла сорочка, сантиметр на шиї. Поряд стояв чоловік у костюмі з намальованими на щоках вусами. Вони обидва сміялися, дивлячись не в камеру, а кудись убік.

На звороті було написано: «Після прем’єри. 1989. Віра сказала, що більше ніколи не шитиме хвости».

Микита повернувся з котом на руках.

— І шила?

Я показала фото.

— Судячи з коробки «Хвости», ще років двадцять.

Він поставив Леопольда поряд і сів ближче. Наші коліна торкнулися, але ніхто не посунувся.

У другому конверті було кілька листів. Я не стала розгортати.

— Особисте, — сказала я.

— Синій?

— Найсиніший.

Ми поклали конверт до коробки «забрати». Микита навіть не спробував прочитати ім’я на звороті, і це чомусь заспокоїло сильніше, ніж мало.

До обіду Віра Павлівна відповіла на фотографії й попросила залишити частину театральних речей у будинку до останнього дня. Вона хотіла запросити кількох колишніх колег на чай перед продажем.

— Без програми, — додала голосовим повідомленням. — Микито, я тебе знаю.

— Чому всі думають, що я будь-яку зустріч перетворю на захід?

Мого погляду вистачило.

— Не відповідай, — сказав він.

Після обіду ми винесли на подвір’я стару ширму. Тканина на ній вигоріла до кольору пилової троянди, одна петля трималася на двох шурупах. Микита хотів одразу підкрутити, я зупинила.

— Спочатку сфотографуємо. Якщо вона хоче забрати, краще не ремонтувати без дозволу.