Розділ 11. Людина без мікрофона

Після обіду Микита став тихішим. Спочатку я вирішила, що він нарешті втомився коментувати стан дощок, старих цвяхів і сусідського водостоку, та потім помітила, що він майже не п’є холодної води, кілька разів розсмоктував льодяники й перед відповіддю прочищав горло.

Коли Микола Петрович пішов, Микита сів на ґанку, сперся потилицею об стовп і заплющив очі. Руки лежали на колінах долонями догори. На правій біля великого пальця темніла подряпина, яку він, здається, не помічав.

— Тобі погано?

Він розплющив одне око.

— Ні. Просто п’ять хвилин не розмовляю.

— Ти сьогодні й так небагато говорив.

— Для нормальної людини — достатньо. Для мене — підозріло мало.

Голос звучав нижче й шорсткіше. Я принесла з кухні теплу воду з медом. Микита взяв чашку обома руками й подякував коротким кивком.

— Учора було складне весілля? — запитала я.

— Звичайне. Двісті людей, дощ і обручки, які пішли гуляти без молодят.

— Знайшли?

— У батька нареченого. Я оголосив паузу на фотографії, музиканти зіграли ще одну композицію, кухні дали десять хвилин. Ніхто, крім організаторки, не зрозумів, що сталося.

Він розповів це так, ніби йшлося про переставлену чашку. Я уявила зал на двісті людей, мокрих гостей, наречену, яка чекає біля арки, і Микити з мікрофоном. Усе, що для мене виглядало б некерованим шумом, він розкладав на кілька завдань.

— Тобі подобається, коли ніхто не помічає твоєї роботи?

— Якщо все добре, помічати й не повинні. Люди мають запам’ятати своє свято, а не те, як ведучий урятував таймінг.

— Але на сторінці в тебе переважно ти.

Микита відпив воду й скривився від надлишку меду — я навмання додала забагато.

— Бо сторінка продає мене. Клієнт не замовить людину, якої не бачив. А вдома я зранку знайшов у галереї тридцять фотографій чужих родин і дві свої. На одній Бублик заплющив очі.

На другій, подумала я, він, мабуть, тримав телефон перед дзеркалом. Запитувати не стала.

Микита допив воду, відніс чашку на кухню й повернувся до роботи без музики. І більше не намагався заповнювати кожну паузу. Ми разом перенесли коробки з дальньої кімнати до комори. Він читав підписи пошепки, я показувала, куди ставити. Так було швидше, ніж минулого разу.

Під вечір я сіла за планшет. Дедлайн наближався, а вокзалові бракувало людей. Микита влаштувався на іншому кінці столу з кошторисом. Леопольд зайняв стілець між нами.

Я малювала пасажирів, намагаючись не повторювати однакові пози. Жінку з пакетом, хлопчика біля автомата з водою, провідницю, яка дивиться на годинник. Для чоловіка біля вікна потрібні були опущені плечі людини, котра весь день стояла перед натовпом і нарешті лишилася сама.

— Не рухайся, — сказала я.

Микита підняв погляд від кошторису.

— Це погроза?

— Дві хвилини посиди так само.

Він знову сперся щокою на кулак. Я зробила швидку замальовку: лінія спини, згин ліктя, довгі пальці біля скроні. Обличчя не деталізувала.

— Покажеш?

— Коли закінчу.

Микита нахилився до вікна, перевіряючи відображення, і я відразу розвернула планшет до стіни.

— Тобто ніколи. Ти скасовуєш половину ліній.

— Ти весь час дивишся на мій екран?

— Він відбивається у вікні.

Я повернула планшет до себе. Микита усміхнувся, але не встав і не підійшов ближче.

За годину він пішов годувати Леопольда, а я відкрила папку з особистими замальовками. Там уже лежали замальовки його руки з викруткою, спини під водостоком, ступней, які не поміщалися на короткому дивані. Я малювала їх без наміру показувати, як робила з усім, що хотіла зрозуміти.

Коли Микита повернувся, я сама розгорнула планшет.

— Ось.

На екрані він сидів біля вікна вокзалу. Риси обличчя належали вигаданому персонажеві, але поза була його.

Микита довго дивився, не торкаючись екрана.

— Він сумний?

— Ні. Просто давно сидить і вже не знає, куди подіти руки. Я ще домалюю квиток.

— Квиток зробить його веселішим?

— Принаймні стане зрозуміло, чому він не йде додому.

Микита глянув на мене, тоді знову на чоловіка біля вікна.

— Можна ще хвилину?

Я посунула планшет ближче. Кошторис перед ним лишився відкритим на тій самій сторінці.