Розділ 10. Наші рушники

У п’ятницю наречений загубив обручки за п’ятнадцять хвилин до церемонії. Знайшлися вони в кишені піджака його батька, куди фотограф попросив покласти коробочку для кадру. До першої ночі я говорив, жартував, узгоджував подачу страв, відводив убік дядька з небезпечним тостом і двічі змінював програму через дощ.

У суботу о десятій ранку будильник довелося переставити на інший кінець кімнати. Бублик, якого Ася привела о пів на одинадцяту, був бадьорішим за нас обох.

Вона сіла в машину з планшетом на колінах і малювала майже всю дорогу. Я не вмикав музику. Час від часу на екрані з’являлися шматки вокзалу: годинник, лавка, кругле вікно, червона валіза. Ася збільшувала деталь, кілька разів проводила стилусом і відразу скасовувала.

— Тобі не заважає дорога? — запитав я, коли вона втретє перемалювала одну лінію.

— Заважає. Але дедлайн сильніший.

— Можу їхати повільніше.

— Тоді заважатиме довше.

Я засміявся й відчув, як у горлі неприємно дряпнуло. Ася мовчки дістала з сумки пачку льодяників із шавлією та поклала між сидіннями.

— У мене такі самі, — сказав я.

— Твої в багажнику. Я бачила минулого разу.

Пачка так і лежала між сидіннями. На кожному повороті я притримував її долонею, щоб не впала мені під ноги.

Біля хвіртки на нас чекала жінка в солом’яному капелюсі. Вона спиралася на сапку, хоча бур’янів поблизу не було, і уважно дивилася, як ми вивантажуємо переноску, сумки та пакет із продуктами.

— Ви від Віри? — гукнула вона через сітку.

— Так. Я Микита, це Ася.

— Галина Степанівна, сусідка праворуч. Віра казала, молоді приїдуть порядок наводити. Як її коліно?

Ася розповіла про операцію. Галина Степанівна слухала, кивала й не зводила очей із переноски. Коли Бублик вийшов на траву, її обличчя пом’якшало.

— Лео повернувся. А я вчора дивлюся — під аґрусом порожньо. Ви надовго?

— До завтра, — відповів я. — Треба закінчити ґанок і розібрати горище.

— То покличу Миколу, хай подивиться водостік. Вашій дружині там високо буде, а ви самі всього не встигнете.

Ася випросталася так швидко, що лямка сумки з’їхала з плеча.

— Ми не… — почала Ася.

— Вона не моя дружина, — договорив я.

Галина Степанівна перевела погляд із мене на Асю, потім на спільний пакет продуктів.

— Значить, я не так зрозуміла. Віра сказала, ви разом.

— Разом готуємо будинок, — уточнила Ася.

— То я про це й кажу. Микола зайде після обіду.

Вона пішла, несучи сапку на плечі. Ася відчинила хвіртку й притримала її для мене.

— Не смійся.

— Я мовчу.

— У тебе обличчя сміється.

— Після вчорашнього голос узяв вихідний.

Покрівельник закрив проблемне місце й залишив кошторис на повний ремонт. До продажу вистачало зробленого, але кімнату треба було просушити й підфарбувати стелю. Я поставив вентилятор, відчинив вікно та взявся за перила. Ася розклала в дальній кімнаті коробки, які ми зняли з горища.

За годину стало видно, навіщо Віра Павлівна покликала нас обох. Я міг полагодити ґанок і винести десять ящиків, але всередині кожного знаходилося щось, що не можна було оцінити за хвилину. Ескізи лежали разом із рахунками, театральні програмки — з сімейними фотографіями, у коробці «Кухня» знайшлися два срібні гребені та сувій тканини.

Ася не просто клеїла стікери. Вона фотографувала вміст, нумерувала коробки й надсилала Вірі Павлівні короткі повідомлення, на які можна було відповісти одним числом. До обіду ми отримали сім рішень і жодної виснажливої розмови з палати.

— Вона точно забирає старий абажур? — запитав я, дивлячись на вицвілу бахрому.

— Він із вистави, для якої вона зробила перші костюми після інституту.

Я ще раз подивився на бахрому й обережніше поставив абажур до коробки.

— Тоді я його вже поважаю.

— П’ять хвилин тому ти назвав його пилозбірником.

— Повага не заважає речам збирати пил.

Після обіду прийшов Микола Петрович — сухорлявий чоловік у синій робочій куртці, хоча день був теплий. Водостік ми перевірили вдвох. Ася лишилася внизу й подавала кріплення, коли я просив. Галина Степанівна принесла миску слив і поставила на кухні зі словами: «Вам двом після роботи треба нормально поїсти».

Ніхто більше не називав Асю моєю дружиною. Коли Галина Степанівна вдруге прийшла до хвіртки, я навіть подумав, що вона знову щось переплутає, але цього разу вона лише простягнула миску слив.

Увечері ми вирішили випрати постіль і рушники, якими витирали воду. Пральна машина стояла у маленькій прибудові за кухнею й стрибала під час віджиму так, що довелося вирівнювати ніжки. Коли цикл закінчився, я виніс кошик на ґанок.

Ася сиділа на сходинці й домальовувала вокзал. Волосся вона зібрала і закріпила олівцем замість шпильки, кілька пасом вибилися й торкалися щоки. Бублик лежав поряд, поклавши хвіст на її кед.