43. Макс. Рятувальна операція

Дивно, але я зовсім не хвилювався. Я спостерігав за тим, що відбувається навколо Алана через жучки, чув один чоловічий голос, який, схоже, говорив або по телефону або по рації. 

— Так, він прокинувся, мені що, знов дати йому снодійне? Він на ньому був надто довго, може виникнути звикання, — сказав він. 

— Відпустіть мене, ви знаєте, хто мій батько? — почув я голос Алана. Голос був втомленим і слабким, але все таким же надмінним, це не змінилось.

— Добре, поки що не даватиму. Дам, якщо буде кричати, — знов сказав охоронець чи хтось подібний. — Якого біса?...

Судячи з маячка мені треба було пройти не так багато до місцезнаходження Алана. Я стиснув в правій руці шокер і нарешті тихо зайшов до коридору. 

Одразу побачив силует ворога серед диму. Швидко побіг йому назустріч, той тільки встиг розвернутись, коли я вже приклав шокер до його плеча і вирубив його. 

Він не встиг підняти галас, тож я швидко пішов далі. В наступному коридорі я побачив ще двох охоронців. Одного вийшло вирубити так само, як того в першій кімнаті, а от другий несподівано вистрілив.

Пощастило, що через димову завісу він промазав, але це було дуже близько. Не давши собі можливості відступити, я навпаки побіг в його бік і за мить вирубив шокером і його, от тільки… Руку мені все ж поранили, хай постріл і пройшов по дотичній траєкторії.

Радар показував, що Алан був за черговим коридором. Я забрав пістолет та телефон у цього охоронця і швидко побіг тим коридором. Вже за мить був перед черговими дверима.

Різко відкрив їх з ноги, націливши перед собою пістолет, і побачив охоронця, який тримав біля шиї Алана ножа:

— Кидай зброю, а то я його порішу! — вигукнув той. 

— Вам не можна його вбивати, — я не опускав пістолет, але певно мій голос був не таким впевненим. Я знав, що якщо з Аланом щось станеться, Алексу буде погано, я цього не хотів.

Дивився на Алана, сподівався, що той дасть мені хоча б мить, вирветься чи зробить щось, що відволіче ворога, який тримав біля його горла ніж, щоб я міг підстрелити його…

— Алан! — вигукнув я. 

Він рвонувся вбік, ударивши охоронця по руці, але той трохи зачепив його ножем. 

Я вистрілив миттєво, прямо в його передпліччя. Той одразу відпустив Алана і заволав. В Алана по шиї бігла кров, але ніби то була лише подряпина. 

— Ходімо, швидше! — я підхопив Алана за плечі, бо його, схоже, чимось накачали, і ми швидко пішли назад, до виходу…

***

— Чорт, нарешті в безпеці, — я видихнув тільки тоді, коли ми всі троє були аж за квартал звідси. — Дзвоніть таткові, чи що… Чорт, — я схопився за руку і відчув, що перед очима пливе. — І той, лікаря ще…

— Дай свій телефон, — простягнув руку Алекс.

— Його не можна показувати, — мої очі вже заплющувались. — У мене в кишені є ще один, знав, що знадобиться… Взяв у охоронця… 

— Як ти вбіса це зробив? — Алан дивився на мене.  — Хто ти?

Але моє тіло, схоже, вирішило, що все, що воно могло на адреналіні, воно зробило, і я відключився, вже не відповідаючи на всі ці запитання…

***

Коли я розплющив очі, то зі здивуванням зрозумів, що рука зовсім не болить. Озирнувся навколо і не міг повірити своїм очам: я був вдома, в нашій з сестрою маленькій квартирці… Ані капсули, ані нового світу майбутнього… Я памʼятав постріл, памʼятав Алекса і наші пригоди, ніби це відбувалось щойно, але жодних слідів того, що все це відбувалось насправді, не було.

— Андрію, ти прокинувся? — до кімнати зазирнула Саша. Весела і усміхнена, така, якою я її памʼятав ще до хвороби. Її світле волосся було завʼязане в хвіст з бантиком, вона, хоч і була вже пʼятнадцятирічною, все одно любила ці дитячі штуки.

— Це не можеш бути ти… — тихо сказав я.

— Тобі щось наснилося? — запитала вона, здивовано кліпаючи очима. 

Я встав з ліжка і підійшов до неї. Обійняв:

— Пробач, Сашо…

Привіт =) Який Макс вам здається ближчим до опису? Як вам мої нові генерації? Здається в мене вже крутіше виходить? Чи ні?

1.

2.