"Коли розкриваються старі рани..."

"Видається люди сліпі. Маючи два ока, жодним з них вони здатні не помічати очевидного, навіть дивлячись впритул. 
Люди обмануті. Обмануті самі собою. Маючи два ока вони час від часу вимушені бачити жахливі речі, кожного разу  намагаючись запевнити себе, що це муляж, ілюзія, неправда. Вони затуманюють свій розум, через що бачать лише те, у що вірять, що готові прийняти. Бачать тільки те, що викликає в них неправдиве почуття щастя. 

Але деякі люди... Чесні люди. Вони аж ніяк не здатні брехати собі, як би сильно не намагалися. Вони бачать усю правду. Не приховати їм від себе тих жахів, на які здатні не звертати увагу інші. Не оминути їм свідомістю твєї справжньої жорстокості світу. Ні, для них це неможливо. І якщо вони не помирають завчасно від такої туги та ноші або ж від якоїсь наїжджої хвороби, то накопичують вони пітьму всередині себе, поки та не отримає фізичного прояву в їх словах, у тілі та найголовніше - ділі. Ось то є справжня темінь, якою просочується людське серце. 

Пітьма завжди не втрачає можливості скористатися цією слабкістю. В усіх є пітьма, але не в усіх вона яскраво виражена. "Обмануті" так само схильні до її жорстокого впливу, але різниця в тім, що вони власноруч собі її вигадують. Такі люди постійно вимушені видумувати, щоб сповнити своє порожнє життя примарним сенсом. Закриваючи очі на усі жахи та жорстокість навколишнього світу, вони самі творять їх, щоб всередині не відчувати себе... Обманутими".

Ці слова Ліліан промовила під час одного з наших тривалих уроків. Говорила вона це впевнено, без сумнівів, ніби сама чітко розуміла сказане, але вочевидь, сестра сама не знала, що була обманута, обманута сама собою. Вона відмовилася бачити у своєму рідному браті монстра, і навіть зараз, досі в це не повірила, і вже ніколи її не запевнити у зворотному. 

Яромія на відміну від неї, завжди бачив правду, тільки правду. Його очі дивилися далі, аніж будь чиї, в саму сутність цього світу. Так казала Ліліан, і в це повірив я. Чи не означає це, що його вчинок врешті-решт був правильним? Та з чого я так певен в тому, що він не брехав? Тому що ми схожі? З того моменту, як я вперше побачив його, я відчуваю не реальний збіг, тотальну подібність наших з ним думок, сам не розуміючи звідки... Невже брехуном виявляюся і я? 
"Але ж я бачив... Бачив, як помер мій найкращий друг... Віктор? Скажи, якщо чуєш мене, чи дійсно це було правдою? Ні, не говори нічого. Нехай усе це буде сном. Так, звичайним сном, а потім... Я прокинуся і ми підемо до оленів в ліс. Допишемо книгу, видамо її, станемо по справжньому відомими, на увесь світ... Ми ж мріяли про це, хіба ні? А можливо плюнемо на все і до кінця віків будемо теревенити про різне? До чорта той ліс, до чорта мрії, якщо мені знову доведеться побачити твою смерть! Краще вже я сам помру..."

- Краще б вже ти помер, щоб тобі! - глухий удар спиною об кам'яну стіну заглушив для мене власні думки. 

Мої легені болісно стиснулися, ребра ледь не протнули шкіру з середини. Так це відчувалося. Я не міг вдихнути, а розлютований голос продовжував кричати: 

- Що ти їй сказав? Що ти в біса наговорив?! Відповідай, шмаркля! 

Щось велике з такою силою давило на мене, що я не міг вимовити й слова. Ще трохи і мене розчавить... 

- Говори! 

"Я не можу нічого зробити... це кінець... Навіть рук не підняти..."  

Очі самі собою почали закочуватися назад, а останні спроби вдихнути все сповільнялися з кожною спробою. Я готовий був здатися і саме в той момент, мене милосердно відпустили. 

Я впав на землю, боляче вдарився сідницями, але не забився. Та і не зважав я на це, так як нічого не помічав за удушливим кашлем, та зголоднілими намаганнями ковтнути бодай трохи повітря. 

- Чорт, - невдоволено процідив голос десь згори. 

Свідомість почала повертатися до мене, а темрява навколо - розвиднятися. В положенні навкарачки я щосили намагався згадати, що передувало усьому цьому...

Пам'ятаю лише, як інші лікарі-гіганти завели мене до палати, як Анатолій вскочив з ліжка і очманіло витріщався на натовп в дверях, як підбіг до мене, і рефлекторно обійняв, не задумуючись. Тоді лікарі облишили нас, зачинивши палату на ключ, і ми лишилися одні. 

- Значить не вийшло? - спитав у мене Анатолій. 

- Що саме? 

- Ліліан відмовила тобі? 

- В чому? Анатолій, про що ти говориш? 

Він поглянув на мене не приховуючи кепського настрою, тяжко ковтнув слину, але все ж сказав:

- Так ти не знав? Сьогодні Ліліан мала прийняти рішення щодо твого виписування з лікарні...

- Он воно як...

 Я навіть не засмутився від цього. Взагалі було байдуже, але ж не має Анатолій переживати за це більше, ніж я сам? Тому долучився і теж зробив засмучений вираз обличчя.  

- Значить ми тут назавжди? - спитав у нього я. 

Анатолій протяжно сьорбнув носом, притиснув мене ближче до себе, і крізь сльози, радісно промовив.

- Не хочеться мені, щоб ти лишався тут назавжди... Але скільки потребується - знай, я завжди буду поряд. 

Він не хотів відпускати мене, більше за все на світі боявся знову залишатися тут один, однак в той самий час, він розумів, що рано чи пізно я піду і він вирішив для себе, що не буде мене спиняти. Напевне йому було б зараз легше, знай він, що я думаю так само.

Ми обійнялися міцніше, простояли так певний час і всілися на ліжко, де він ні з того ні з сього став розповідати мені якісь цікаві наукові факти, щоб якось скоротати час. Це було досить влучно, так, як мені конче необхідно було зайняти зараз чимось голову, лиш би не думати про...

- Анатолій, є питання. 

- Яке? Щось незрозуміло?

- Та ні, але... Так, дечого не розумію. 

- Тоді вперед, запитуй. 

- Ти жив певний час на волі у Жонтарі і тому можливо ти ще щось пам'ятаєш з тих часів...

- Все що я бачив тоді - вже давно не є дійсність. Місто кардинально змінилося за стільки років, тому що не розповім про минуле, все буде небільшим за утопічну казку.