1. Алекс. Перша зустріч з дивачкою

Дорога до палати зовсім не запам'яталася, як і співчутливі погляди медперсоналу. Усі сили йшли, щоб поводитися спокійно, адекватно, не тікати й нікого не послати.

Біля дверей зупинився, але не встиг перевести дух. Один із санітарів відчинив їх швидше.

І ось тепер Алекс ніяк не міг відірвати погляду від висушеного хворобою та лікуванням старого. Худий, весь жовтий і ніби поламаний зсередини. Його обличчя вкрилося глибокими зморшками. Стало гострим, неправильним. Пальці нагадували павучі лапи. Тонке покривало обліпило худі ноги, спотворюючи й без того непривабливу картинку. Тепер тільки блиск в очах нагадував, що це тіло на ліжку не зліпок скульптора-недоучки, а жива людина. І це його красень-батько, який свого часу жменями до кишень збирав жіночі серця…

Він чув кожен свій крок, поки йшов до ліжка. Чув, як треться підошва нових туфель об підлогу, як шелестить пальто, намагаючись підлаштуватися під кожен рух тіла, як скрипить стілець. Прислуховувався до пульсуючого болю в голові. Аби лише не чути чуже хрипке дихання.

— Ти прийшов.

Алекс здригнувся, почувши цей стомлений, але твердий голос. Те, що батько виглядає спокійним і впевненим, додало сил.

— Прийшов, — не відводячи погляду відповів.

Згадка про те, що ще тридцять хвилин тому ніжився у теплому ліжку з гарячою дівчиною поряд застрягла гіркою грудкою у горлі. Він не знав, що його батько тут. Просто не знав… А що, якби й знав?

— Я не казав тобі про хворобу, але рак точить на мене зуб вже давненько.

Не знайшов у собі відповіді на ці слова. Що тут скажеш? Вони були не дуже близькими й, швидше за все, якби хворів сам, навряд чи став ділитися з ним. Та й бачилися лише раз у рік, на День народження. Борис Олександрович заходив на склянку, заносив подарунок і останні два роки дитячі малюнки. Від молодших брата та сестри, яких бачити ще не довелося.

Від цієї думки стало гірше. Тяжко ковтнув, та клята грудка сильніше здавила горлянку. Довелося проштовхнути її пальцями, щоб вдихнути.

Ще рік тому батько виглядав здоровим. Згодом трапилася аварія з його дружиною. На її похорон Алекс не ходив. Аліса була старшою на три роки й між ними ніколи не було симпатії. З першої зустрічі вона вважала його одним із тих маминих синків, яким слинки підтирають золотими серветками, а він її — малолітньою шалавою, яка знайшла собі папіка в його батькові. З того часу вони скоротили спілкування до мінімуму.

Мабуть, батько все ж таки дуже любив те стерво, якщо після її смерті його так підкосило…

— Сашо, прошу, потурбуйся про моїх дітей!

Крива усмішка сама по собі розповзлася устами. Він не сказав «молодших» дітей. Наче вони в нього єдині. Але образа швидко поступилася місцем іншій думці: «Батько помирає».

Очі Бориса Олександровича дивно заблищали й за мить Алекс зрозумів, що той плаче. Боляче кольнуло смутком у грудях.

— Варі та Дані всього по чотири! Тільки рік минув, як Аліса покинула їх, тепер ось і я теж покидаю.

Нова грудка у горлі застрягла маленьким гірким клубочком. Здавалося, ще трохи і його вирве прямо на підлогу біля ліжка хворого. А батько дивився з надією. Що йому сказати? Що подбає про малечу після його смерті? Думки про майбутнє нависли над головою важкими чорними хмарами. Ось-ось вдарить блискавиця і розщепить життя на маленькі шматки. Весь світ стягнувся до білих лікарняних стін палати, і все, що існувало за ними, не мало жодного значення.

— Я тебе почув, — все ж таки вдалося проковтнути, але тепер ця грудка з горла скотилася всередину і застрягла у грудях.

Було дивно сидіти в палаті з цією незнайомою, по сенсу, людиною. Такою чужою і водночас найближчою з усіх. Алекс вдивлявся в батьківські очі, виснажене, але сяюче страшною стомленою красою обличчя і не міг змусити себе припинити запам'ятовувати його таким.

— Є ще одне, про що я хотів поговорити з тобою.

Сил вистачило лише кивнути. А батько раптом накрив його руку і дуже міцно стиснув.

— У Аліси сестра є, Нана, молодша. Їй лише двадцять один. Зовсім незвичайна дівчина, і з цією незвичайністю їй дуже важко буде самій! Забери їх усіх до себе. Нана допоможе тобі з дітьми!

Алекс начебто чув його слова, але не розумів, чому в цій кімнаті, де їх тільки двоє, в останні миті свого життя батько говорить про зовсім незнайомих людей. Липкі лапи образи обійняли за плечі й боляче стиснули, пробираючись кігтями під шкіру.

Почувся легкий стукіт. Борис Олександрович неквапливо прибрав руку. Місце, до якого доторкались його пальці, палило вогнем.

Двері відчинилися повільно і тихо. До палати зайшла дівчина. Першими Алекс помітив її очі. Світло-зелені, майже прозорі. Такі величезні, що всі інші риси обличчя випливають з уваги.

— Вибачте... — тихо сказала вона, а потім усміхнулася.

Здавалося, що в таку мить усміхатися зовсім неможливо. У кімнаті, в якій витає дух смерті, серед людей, відношення яких надто складні. Як сюди могла вписатися ця проста безтурботна усмішка?

Дівчина пройшла в палату і стала з іншого боку ліжка. Не соромлячись взяла за руку хворого і накрила його пальці другою рукою, ніби намагаючись зігріти.

Тепер Алекс міг розглянути інші її риси. Довге густе каштанове волосся зібране в заплутаний хвіст, що ледь тримається в путах яскраво-червоної резинки. Густі прямі брови, невеликий рівний ніс, розсип ластовиння на щоках, чіткі плавні лінії вилиць і трохи рожеві пухкі губи. На ній не було і грама косметики. Дівчина здавалася дуже юною, при цьому безтурботною і навіть щасливою. Останнє ніяк не в'язалося із ситуацією.

Через хвилину вона скинула великий синій шарф на ліжко, біля ніг хворого. Туди ж відправила зимову куртку болотяно-зеленого кольору. Залишилося дівча в явно великому коричневому светрі широкої в'язки, чорних джинсах і, як не дивно для зимової пори, червоних кедах.

Алекс стояв і помічав деталі, бо не міг пояснити, як у цьому замкнутому просторі міг з'явитися хтось настільки не схожий на них із батьком.