Глава 21. Прийняття

За п’ять днів до дня народження Мей знову їхала до Хартвелів.

На колінах лежала шкіряна папка з кількома перемальованими ілюстраціями, а поруч — дві книги. Мей переглянула малюнки стільки разів, що вже пам’ятала кожен схил, кожне дерево й кожен ряд чайних кущів. Проте час від часу все одно відкривала папку, ніби за час дороги на них могло з’явитися щось нове.

Поряд лежала записка Елеонори.

«Приїжджай, коли тобі буде зручно. До твого приїзду обіцяю не поливати їх, не підживлювати й не рятувати жодним іншим способом».

Мей ледь усміхнулася й знову склала аркуш.

Вона написала Елеонорі два дні тому, а сьогодні вранці Беатріс передала їй ще одне доручення: нагадати Хартвелам про сьоме квітня.

Ніби про це можна було згадати випадково, між розмовою про чай і запитанням про погоду.

Мей заздалегідь склала кілька простих речень.

Сьомого квітня у нас буде невеликий родинний обід. Я буду рада, якщо ви приїдете.

У думках вони звучали цілком природно. Вимовити їх уголос виявлялося значно важче.

Елеонора зустріла Мей у передпокої.

— Авіс, люба, нарешті. Я від самого ранку ходжу повз зимовий сад і вдаю, що зовсім ним не цікавлюся.

Вона взяла Мей за руки й тепло стиснула їх.

— Сподіваюся, я не змусила вас довго чекати.

— Лише настільки, щоб випити одну зайву чашку чаю. Тож шкоди не сталося.

Сара допомогла Мей зняти плащ і залишилася внизу разом зі служницями.

Елеонора помітила папку й книги.

— Невже все це про мої кущі?

— Частина — про чайні плантації, частина — про рослини південних і східних земель. А в папці лише малюнки.

— Отже, ти поставилася до мого запитання серйозніше, ніж я сама. Я сподівалася на щось просте. Наприклад, що їм бракує певного добрива, яке можна замовити до кінця тижня.

— Можливо, усе й справді виявиться простим.

— Ти вимовила це без особливої надії.

Елеонора усміхнулася й повела її до малого салону. На столі біля вікна вже чекали чай, мед і печиво.

— Спочатку зігріємося, а потім підемо копатися в землі. Я попросила приготувати рукавички й фартухи.

— Я ще не знаю, чи доведеться копати.

— Шкода. Я вже налаштувалася на справжнє дослідження.

Мей поклала на стіл «Подорожі Землями Золотого Журавля» й дістала кілька малюнків.

— Я хотіла перевірити, чи справді чайні кущі потребують постійної тіні. На більшості зображень вони ростуть на відкритих схилах.

На одній ілюстрації ряди кущів спускалися зеленими смугами, подекуди перерваними великими деревами. На іншій молоді саджанці ховалися під легкими плетеними накриттями.

— Тут захищають від сонця лише саджанці, — пояснила Мей. — А старші кущі затінені не повністю. Можливо, їм потрібен захист лише в найспекотніші години.

— А в моїй книзі написано: «Тримати в затіненому місці». І я виростила біля них цілу стіну ліан.

У голосі Елеонори не було образи, лише легке невдоволення собою.

— Ми ще не знаємо, чи це їм зашкодило.

— Але збіг є.

— Є.

— Тоді ходімо дивитися, що ще я зробила неправильно.

— Ви не могли знати.

Елеонора підвелася.

— Це дуже люб’язний спосіб сказати те саме.

Зимовий сад огорнув їх вологим теплом. На склі блищали дрібні краплі, від ставка долинав тихий плюскіт, а пахло мокрою землею, листям і чимось солодким, що цвіло в дальній частині саду.

Біля чайних кущів уже чекали фартухи, кошик з інструментами й невелике відро.

— Я виконала обіцянку, — сказала Елеонора. — Відтоді як отримала твою записку, їх не поливали.

Мей присіла біля крайнього куща й торкнулася землі.

Верхній шар залишався вологим. Нижче ґрунт був ще мокрішим і важким, майже липким.

— Скільки води вони зазвичай отримують?

— По лійці на кожні два кущі. Щоранку. Улітку поливаємо ще раз, іноді й навесні, якщо день сонячний.

Мей провела пальцем по краю листка. Кінчик був сухим і жовтим, хоча земля біля коріння залишалася мокрою.

— Коли кущі тільки з’явилися, ви поливали їх так само?

— Ні. Перший садівник боявся їх залити. Потім він поїхав до доньки, а новий прочитав, що чай потребує багато вологи.

— І коли почало жовтіти листя?

— Через рік або трохи пізніше.

— А ліани посадили до цього чи після?

— Після. Ми вирішили, що листя жовтіє від сонця.

Усе складалося в одну картину: рясний полив, важка земля, постійна тінь.

Проте чим переконливішим здавалося припущення, тим менше Мей хотілося поспішати з висновком.

Вона обережно розсунула землю вузькою лопаткою. Ґрунт злипався у важкі грудки.

Елеонора опустилася поруч.

— Що ти шукаєш?

— Намагаюся зрозуміти, чи вода має куди відходити.

— І має?

— Здається, не дуже.

Елеонора розім’яла грудку землі між пальцями.

— На іншому боці саду ґрунт легший. Ми додавали туди листову землю для камелій.

— Камелій?

Біля південного скла росли невисокі дерева з темним блискучим листям. Земля під ними була пухкішою й не такою мокрою.

Мей торкнулася листка однієї з рослин, потім пригадала малюнки чайних кущів.

— Вони схожі.

— Трохи, — погодилася Елеонора. — Я ніколи про це не думала.

Мей також не думала. Вона знала лише те, що прочитала впродовж останніх днів. Цього було недостатньо для впевненості, але вистачало для нового припущення.

— Можна пересадити один кущ ближче до світла, — сказала вона. — Посадити трохи вище, щоб вода не затримувалася біля коріння, і поливати рідше.

— А решту?

— Поки не чіпати. Якщо змінити все одразу, ми не зрозуміємо, чи мали рацію.

Елеонора поглянула на найменший кущ.

— Тоді оберімо цей. Він і так майже не росте.

Вони покликали садівника. Елеонора сама взяла лопатку, а Мей допомогла відміряти місце для нової ямки.

Садівник працював мовчки. Лише одного разу наважився зауважити, що пані Хартвел стоїть просто на його рукавичках.