Глава 19. Знахідка

Після обіду вони ще оглянули північне поле.

Нічого несподіваного там не сталося. Леопольд показав ділянки, які планували засіяти першими, перевірив підготовлені інструменти, поговорив із людьми й зробив кілька позначок у записнику.

Потім вони знову сіли в повозку.

Деякий час їхали мовчки.

Сонце вже минуло полудень. Весняний вітер гойдав молоду траву. Десь далеко над луками кружляли журавлі.

Вель то зникала за пагорбами, то знову з’являлася між деревами, виблискуючи срібною стрічкою.

Після всіх розмов, людей і нових вражень Мей відчула приємну втому. Вона сперлася плечем на борт повозки й просто дивилася навколо.

На поля.

На річку.

На хмари.

На коней, які спокійно тягнули повозку вперед.

Здавалося, усе королівство повільно дихало навколо неї.

Невдовзі Леопольд постукав долонею по борту.

— Зупиніть тут, пане Едмунде. Мені треба до переправника.

Едмунд натягнув поводи.

Попереду виднівся невеликий двір біля переправи через одну з приток Вель. Під навісом стояли кілька возів. Поряд була невелика конюшня, а біля причалу працювали чоловіки.

— Потім завезти тебе додому? — запитав Едмунд.

— Не треба.

— Точно?

— Якщо ви привезете мене просто до дверей, дружина одразу знайде мені ще роботу.

— Розумна жінка.

— Саме тому назад я піду пішки.

Едмунд розсміявся.

Леопольд попрощався з ними й рушив до переправи.

Повозка поїхала далі.

Дорога почала підніматися на пагорб.

І саме тоді Мей побачила великий двоповерховий будинок зі світлого каменю. Він стояв серед дерев, оточений садом і господарськими будівлями.

Мей мимоволі випросталася.

— Це…

— Маєток Хартвелів, — закінчив Едмунд.

Вона ще кілька секунд дивилася вперед.

— Ми справді їдемо туди?

— Так.

— Без запрошення?

— Так.

Мей насупилася.

— Це нормально?

— Цілком.

— Але ми їх не попередили.

— Люціан теж не попереджав, коли двічі приїжджав до тебе.

— Він лікар.

— А я Едмунд.

Мей подивилася на нього.

Едмунд навіть не намагався приховати усмішку.

— Це нічого не пояснює.

— Для Теодора — цілком.

Вона похитала головою.

— А якщо вони зайняті?

— Теодора й Люціана, найімовірніше, взагалі немає вдома. Після обіду вони зазвичай їздять до пацієнтів.

Мей здивовано подивилася на нього.

— Тоді навіщо ми туди їдемо?

— Бо я давно не заїжджав до Елеонори.

У його голосі з’явилася теплота.

— І трохи за нею скучив.

Це прозвучало настільки просто й щиро, що Мей не одразу знайшлася з відповіддю.

— Шкода, що Беатріс не поїхала з нами, — додав Едмунд.

— Чому?

— Тоді вони з Елеонорою почали б розмовляти.

— Це ж добре.

— Для них — безперечно.

— А для вас?

— Ми повернулися б додому далеко після заходу сонця.

Мей тихо засміялася.

— Усе настільки погано?

— Настільки добре.

Повозка звернула на широку алею.

По обидва боки росли старі липи. Їхні бруньки вже набрякли, але листя ще майже не розпустилося. Сонячне світло пробивалося крізь переплетення гілок і лягало на дорогу золотими плямами.

Що ближче вони під’їжджали, то більше деталей помічала Мей.

Будинок був майже такого самого розміру, як маєток Прімроузів: двоповерховий, із широким ґанком і високими вікнами.

Але на цьому схожість закінчувалася.

Біля головного будинку не було великих комор із зерном і численних возів. Конюшня стояла трохи осторонь і була значно меншою, ніж у Прімроузів.

Натомість збоку простягалася довга світла будівля з великими вікнами. Поруч стояв відкритий із боків навіс. Під його дахом на рівних полицях сушилися пучки трав, а біля кожного висіла маленька дерев’яна табличка з назвою.

Трохи далі виднівся бездоганно доглянутий город. Кожна грядка мала чітку форму. Стежки були акуратно підсипані дрібним гравієм. Навіть кущі росли так рівно, ніби самі знали, де закінчувалося їхнє місце.

Мей мовчки дивилася навколо.

Їй стало цікаво, чи траплялося тут узагалі щось випадкове.

Повозка зупинилася біля ґанку.

Двері будинку майже одразу відчинилися. Назустріч гостям вийшов літній чоловік у темному жилеті.

Він одразу впізнав Едмунда.

— Пане Едмунде. Радий вас бачити.

Потім перевів погляд на Мей, і його усмішка стала теплішою.

— Пані Авіс. Дуже приємно бачити, що ви вже почуваєтеся значно краще.

— Дякую.

— Проходьте, будь ласка. Пані Елеонора вдома. Я повідомлю їй про ваш приїзд.

Едмунд кивнув.

— Дякую, Матіасе.

Чоловік провів їх до просторої вітальні.

Мей одразу озирнулася.

У кімнаті не було тієї лікарської суворості, якої вона мимоволі очікувала від дому Теодора й Люціана. Це була затишна вітальня — хоча деякі деталі все ж нагадували, кому належав маєток.

Уздовж однієї зі стін височіли книжкові шафи. Біля каміна стояли два крісла, невеликий диван і ще кілька крісел для гостей.

Сам камін був значно простішим, ніж у Прімроузів.

Без різьбленого мармуру.

Без декоративних статуеток.

Натомість над ним висіла велика картина.

Вель.

Тиха й широка, освітлена вечірнім сонцем. Останні промені золотилися на поверхні води, а далекі береги поволі розчинялися в сутінках.

Картина дивним чином заспокоювала.

На невеликому столику вже чекали графин із водою та склянки.

— Якщо бажаєте, я принесу чай, — запропонував Матіас.

— Дякую, трохи пізніше, — відповів Едмунд.

Матіас кивнув і безшумно вийшов, обережно зачинивши двері.

У кімнаті запанувала тиша.

Мей ще раз перевела погляд із картини на книжкові полиці.

На камін.

На рівно складені журнали.