Глава 20. Перший досвід

Коли Мей спустилася до їдальні, сніданок уже почався.

Едмунд сидів із чашкою в руці й переглядав записи. Беатріс наливала ромашковий чай, а Річард читав книгу, поклавши її поруч із тарілкою. Еліс, схоже, єдина не була зайнята нічим, окрім очікування.

Побачивши Мей, вона одразу випросталася.

— Нарешті!

Річард підняв очі від сторінки.

— Вона спізнилася лише на кілька хвилин.

— Але я вже давно чекаю.

— Ти сама щойно прийшла.

— Це не має значення.

Мей підійшла до столу.

— Доброго ранку.

— Доброго ранку, люба, — усміхнулася Беатріс. — Як спала?

— Добре.

Едмунд відклав записи.

— Не надто втомилася після вчорашнього?

— Трохи. Але сьогодні вже все гаразд.

Біля її місця стояв маленький глиняний чайничок. Поряд чекали металева коробочка із зеленим чаєм і глечик гарячої води.

Ще кілька днів тому чайничок довелося шукати серед старого посуду. Тепер Марта ставила його на стіл щоранку, ніби він завжди тут був.

Мей сіла й насипала трохи листя.

Еліс стежила за кожним її рухом.

— Ну?

— Що?

— Розповідай.

— Про що саме?

— Про вчора.

— Еліс, дай сестрі хоча б заварити чай, — сказала Беатріс.

— Але вони повернулися так пізно, що мені вже нічого не розповіли.

Беатріс подивилася на чоловіка.

— Едмунд дещо розповів.

— Я розповів усе найважливіше.

— Ти розповів про дорогу, каміння і пиріг Марти.

— Пиріг був важливою частиною дня.

— Найважливішою, судячи з твоєї розповіді.

Едмунд сховав усмішку за чашкою.

Мей дочекалася, поки вода трохи охолоне, й залила чайне листя.

— Мені теж цікаво, — сказав Річард, закриваючи книгу. — Що ти подумала про землі?

Перед очима Мей знову виникли розмитий берег Вель, люди біля дороги, мішки із зерном і темні поля, які лише готували до посівної.

— Усе виявилося зовсім не таким, як у книгах. На карті дорога — лише лінія. Там не видно людей, які не дістануться до млина чи ринку, якщо її змиє. Я знала назви рослин, але вчора вперше тримала в руках пшеницю і просо.

— Тепер принаймні не переплутаєш їх? — запитав Едмунд.

Мей трохи подумала.

— Пшеницю — ні.

— Уже непогано.

— А після полів ви заїхали до Хартвелів, — сказала Беатріс.

— Ми були неподалік, — відповів Едмунд.

— Як Елеонора?

— Добре. Вона просила передати, щоб наступного разу ми не приїжджали без вас.

— Передай їй, що наступного разу я обов’язково буду.

— Ти займалася зі мною, — нагадала Еліс. — Але я могла пропустити урок.

— Не могла, — одночасно відповіли Беатріс і Річард.

Еліс важко зітхнула.

— Ніхто в цьому домі не цінує моєї готовності допомагати.

— Ти хотіла допомогти собі пропустити заняття, — зауважив Річард.

— Це теж допомога.

Мей зробила перший ковток чаю.

— Пані Елеонора показала мені зимовий сад.

— Що тобі найбільше сподобалося? — одразу запитала Еліс.

Мей трохи подумала.

— Важко сказати. Велике дерево, ставок із фонтаном…Чайні кущі.

— У зимовому саду є чайні кущі?

— У найдальшій частині. Вони невисокі й майже не ростуть.

Еліс здивовано подивилася на чайничок.

— І на них росте такий чай?

— Так.

— Просто листям?

— Чай і є листям.

Дівчинка недовірливо примружилася й показала на металеву коробочку.

— Оце?

— Оце.

— А я думала його десь виготовляють.

— Спочатку вирощують. Потім збирають і обробляють листя.

— А якщо просто зірвати листок?

— Отримаєш листок.

Річард тихо пирхнув.

— Я лише запитала, — ображено сказала Еліс.

— Це було розумне запитання, — запевнила її Мей.

Еліс одразу повеселішала.

— От бачиш.

— А що тебе так зацікавило в тих кущах? — запитала Беатріс.

— Вони виглядають слабкими. Майже не ростуть, нових пагонів мало, а кінчики листя пожовкли. Пані Елеонора не знає чому.

— А ти знаєш? — запитав Річард.

— Ні. Але хочу пошукати в «Подорожах Землями Золотого Журавля». Можливо, там описано, як їх вирощують.

— У книзі про рослини південних земель теж може щось бути.

— У нас є така?

— У бібліотеці.

— Покажеш мені після сніданку?

— Звичайно. Вона досить товста.

Мей подивилася на нього.

— Тоді сподіваюсь там буде відповідь.

— А ще я бачила картину пана Люціана, — сказала вона.

— Вель увечері? — уточнив Річард.

— Так.

— Тобі сподобалася? — запитала Беатріс.

Мей згадала золоті відблиски на воді й далекі береги, що поступово розчинялися в сутінках.

— Дуже. Він помічає такі речі, повз які більшість людей пройшла б, не звернувши уваги. Навіть те, як вечірнє світло лягає на воду біля самого берега.

Едмунд усміхнувся.

— Це справді схоже на Люціана.

Беатріс налила собі ще ромашкового чаю.

— Отже, вчорашня поїздка тобі сподобалася?

— Так.

— Захочеш поїхати з батьком іще раз?

— Хочу побачити посівну.

Відповідь прозвучала швидше, ніж Мей устигла її обміркувати.

На обличчі Едмунда з’явилася задоволена усмішка.

— Леопольд буде радий.

— І я поїду, — негайно заявила Еліс.

— У тебе заняття, — нагадала Беатріс.

— Посівна важливіша.

— Для кого?

— Для королівства.

Річард тихо засміявся.

— Ти навіть не знаєш, що саме сіятимуть.

— Зерно.

— Яке?

Еліс замислилася.

— Корисне.

— Вичерпна відповідь.

— Зате правильна.

Розмова поступово перейшла до інших справ. Едмунд говорив про замовлення каменю для дороги, Річард розпитував про ремонт, а Еліс доводила, що без неї посівна неодмінно закінчиться невдачею.

Раптом вона замовкла й подивилася на Мей.