Боже, чому в мене так болить голова?..
Мей лежала із заплющеними очима. Крізь повіки пробивалося яскраве світло, і вона мимоволі насупилася. Для зимового ранку його було надто багато. Мей спробувала трохи повернути голову, влаштуватися зручніше, але від найменшого руху запаморочення лише посилилося.
Що сталося вчора? Чому я нічого не пам’ятаю? І чому в кімнаті так холодно?
Мей вдихнула глибше. Повітря було прохолодним і вологим, зовсім не таким, як у її покоях.
Невже Лань Сінь відчинила вікно? Посеред зими? Зовсім збожеволіла…
Сьогодні вранці мене чекає імператриця-мати. Чому служниці досі мене не розбудили? І де Лань Сінь?
Мей знову вдихнула й відчула незнайомий запах. Не ладан, не сливовий цвіт і не гіркуваті лікувальні трави. Щось свіже, вологе, майже весняне.
Мей нарешті розплющила очі, але від яскравого світла одразу примружилася. Перед нею розпливалися світлі плями й нечіткі обриси, які поступово набували форми. Вона вдивлялася в них, намагаючись упізнати хоч щось, але не знаходила нічого знайомого.
Це сон. Інакше й бути не може.
Мей заплющила очі, повільно порахувала до трьох і знову подивилася перед собою. Вона майже очікувала побачити звичну стелю своїх покоїв, та над нею, як і раніше, темніли незнайомі обриси. Темні дерев’яні балки перетиналися над головою, утворюючи химерний візерунок. Між ними виднівся світлий камінь, а над ліжком висіла велика кована люстра. Мей уважно розглядала незнайому стелю. Нічого подібного вона не пригадувала ні в палаці, ні на малюнках у книжках. Чим довше вдивлялася, тим важче було переконати себе, що все це лише сон.
Де я опинилася?
Мей повернула голову до світла й завмерла. За величезним напіварковим вікном розкинулося безмежне синє небо. Жодних дахів павільйонів, жодних високих палацових стін, що звично обмежували її погляд. Лише небо, відкрите настільки, що вона на мить забула про головний біль. Легкий вітер колихав білі напівпрозорі завіси. Вони здіймалися, наповнюючись повітрям, і повільно опадали, відкриваючи краєвид за вікном. Прохолода торкнулася оголених плечей Мей, і вона здригнулася. Вітер вільно гуляв кімнатою, наче ніхто й не думав зачиняти вікно.
Ні. Цього не може бути.
Я марю. Або…
Мей не дозволила собі завершити думку. Вона заплющила очі й міцніше стиснула край ковдри. Вона не знала, як пояснити те, що бачила, і зараз не хотіла шукати відповіді. Треба було просто заснути. А коли вона прокинеться, усе знову буде на своїх місцях: знайомі покої, звичні речі, її власне життя.
Коли Мей знову розплющила очі, над нею, як і раніше, темніли дерев’яні балки. Незнайома кімната нікуди не зникла. Вона ще трохи полежала нерухомо, а тоді почала розглядати обстановку уважніше, намагаючись знайти в ній бодай щось знайоме. Балки були грубими на вигляд, проте добре обробленими, а кована люстра свідчила про майстерність того, хто її виготовив. Це була не селянська оселя, але й не палац. Мей обвела кімнату поглядом, шукаючи звичних речей: шовкових завіс, різьблених ширм, золотої лампи біля ліжка. Нічого з цього тут не було.
Серце забилося швидше.
Мей сперлася на лікоть і підвелася. Зелена вовняна ковдра зісковзнула з плечей, важкими складками опустившись на ліжко. Вона машинально провела по ній долонею й відчула під пальцями щільну, трохи шорстку тканину. Зовсім не схожу на тонкі, м'які покривала, до яких звикла в палаці.
Що це за дивина?..
Придивившись, Мей помітила акуратну вишивку вздовж краю. Дрібні квіти, листя й тонкі переплетені стебла утворювали простий, але охайний візерунок. Вона шукала серед них знайомі обриси сливового цвіту, феніксів чи золотих хмар, проте бачила лише невідомі польові рослини. Незвична тканина, незвичний орнамент — і водночас у цій речі відчувалася старанна робота чиїхось рук.
Лише тепер Мей звернула увагу на власний одяг. На ній була довга нічна сорочка кольору топленого молока, пошита з тонкого льону. Вона вільно спадала до щиколоток, широкі рукави збиралися біля зап’ясть у дрібні складки, а круглий виріз стягував шнурок із маленькими китицями. Мей провела долонею по тканині. Льон був не таким ніжним, як звичний їй шовк, проте приємним на дотик. Від сорочки ледь відчутно пахло сушеною лавандою та свіжим повітрям. Вона уважніше роздивилася одяг. Жодної золотої нитки, перлин чи дорогоцінних застібок. Навіть оздоблення було напрочуд скромним. Та сорочка не здавалася недбалою або дешевою — навпаки, її пошили старанно, дбаючи передусім про зручність. Мей обережно поворухнула плечима, відчуваючи, як легко тканина піддається кожному рухові. Ні важких шарів, ні тугих поясів, ні застібок, до яких вона звикла. Здавалося б, така свобода мала приносити полегшення, проте Мей почувалася майже оголеною. Без звичного одягу вона раптом відчула себе незахищеною.
Мей підняла голову й розім’яла затерплу шию. Щось м’яке лоскотнуло її щоку, і вона машинально відвела пасмо волосся. Та воно знову впало на обличчя. Довгі темні локони вільно спадали на плечі й груди, торкаючись нічної сорочки. Мей насупилася й провела рукою по потилиці, шукаючи шпильки, якими служниці завжди закріплювали її волосся перед сном. Шпильок не було. Як і гребенів та прикрас. Вона випросталася й почала шукати їх на подушці, під ковдрою, навіть між складками сорочки.